Сергій Піддубний: “У нас — великий народ, у нас — велика історія”

02.11.2010 | 08:09   Василь Мороз “Галичина”
переглядів: 1259

«Саме терен України є тим містичним місцем Землі, на якому відбувається передача естафети знань від усіх рас земної кулі: лемурійської, атлантичної, орійської. Тибетські первосвященики залишили наступникам хвилюючі спомини про свій рідний край – Причорномор’я: «Яке щастя бути цим народом Припонтиди, котрий іде по корі планети, насичуючи її свідомістю духу!». «Окри (укри-українці), за Влескнигою, були першими за скитів і росів, отож вони навіть не діди, а прадіди русам. Назву «українці» наш народ уже мав щонайменше наприкінці другого тисячоліття до н. е.».

Про це та інше йде мова у книгах знаного дослідника української мови й історії з Кіровоградщини Сергія Піддубного. Автор робить такі висновки про прадавність української нації та її значущість для еволюції всього людства на основі багатющого документального матеріалу. Він нагромадив його (і далі збирає) під час досліджень етимології рідної мови, географічних назв в Україні й за її межами, старовинних святилищ свого краю та вивчаючи праці античних істориків. і хоча далеко не всім подобаються його гіпотези й аксіоми, в Галичині в С. Піддубного чимало прихильників. Про це засвідчила його недавня зустріч з шанувальниками української минувшини й іншими представниками інтелігенції Івано-Франківщини в залі обласної організації Всеукраїнського товариства «Просвіта».

– Я був приємно вражений теплом прийому на прикарпатській землі та співзвучністю своїх ідей з думками й переконаннями його жителів, – розповів в ексклюзиві «Галичині» Сергій ПІДДУБНИЙ. – Тому щиро вдячний як організаторам моєї поїздки, так і всім, з ким вів діалоги і хто додав мені снаги. Особливо подяка – голові обласної організації Української національної громади Євгенові Романишину, секретареві Надвірнянської міської ради Ігореві Андруняку, вельми обізнаним людям у сфері, так би мовити, альтернативної історії нашої держави. Саме вони допомогли мені у досягненні головної мети відвідин вашого краю – в тому, що я побував на Терношорському скельному святилищі, розташованому поблизу присілка Безульки села Снідавки на Косівщині та оглянув там гігантську статую Великої матері – Богині Лади, якій поклонялися наші пращури і яка відігравала важливу роль у їхньому житті (детальніше про цей культ читайте в «Галичині» надалі. – Авт.).

Ці оглядини десь підтвердили мої попередні напрацювання, подарували нові спостереження й наштовхнули на нові роздуми. Я побачив тут дещо спільне з відкритим нещодавно мною сакральним комплексом поблизу села Вільхового на Кіровоградщині, якому щонайменше п’ять тисячоліть, і на іншій давньоукраїнській святині – Бушівському рельєфі (Вінничина), де теж є ідентичні жіночі зображення.

Цікаво, що того дня – 11 вересня на Терношорському святилищі милувалися Ладою, крім самих прикарпатців з різних кутків краю, й гості з Донеччини, Львівщини, інших регіонів. Один із наших співвітчизників, котрий нині живе і працює в індії, знімав відеофільм про святиню для своїх колег, сусідів, знайомих і друзів з країни, де тепер постійно перебуває. За його словами, представники тамтешньої людності часто говорили йому, що походять з території сучасної України. Він не вірив, сумнівався. Й аж тут, у Карпатах, упевнився, що то справді так.

Не можу забути ще однієї зустрічі біля Снідавки. Коли поверталися, то зупинилися пообідати в селі. До нас підійшла літня селянка й попрохала як солідних людей – принаймні так вона сама нас назвала – посприяти в тому, щoби відшукати її доньку. Кілька років тому дівчина покинула домівку, осіла нібито десь у Росії й відтоді від неї ні слуху ні духу – забула про матір. Ми запитали жінку, чи знає вона про вікодавню святиню неподалік села? Але та відповіла, що ні. і подумалось тоді мені, що якби ця гуцулка знала про Ладу, водила свою доню до Берегині роду нашого і молилася, то найвірогідніше, що її дочка не виросла б такою черствою людиною. Переконаний, якби всі українці знали про свої старожитні святині і віддавали їм належні почесті, то значно менше було б у нас негараздів.

До речі, під час цієї поїздки я познайомився і з директором інституту історії і політології Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника доктором історичних наук, професором Миколою Кугутяком, автором монографій «Терношорське скельне святилище в Карпатах» та «Скельні святилища сокільських вершин». Я дуже вражений тою роботою, яку він проводить з дослідження давніх святилищ Прикарпаття. У вашому краї приховано чимало таємниць з давньої історії не тільки України, а й всього людства. Певен, що завдяки Миколі Васильовичу незабаром їх значно поменшає.

– Чи й ви, пане Сергію, бува, не поділяєте думки, що побутує тут, буцімто терношорська Лада була оригіналом, першозразком для виготовлення великої кількості однотипних фігурок-копій, які наші предки, мандруючи світами, рознесли безкраїми просторами – від Атлантики до Забайкалля, від Кольського півострова до Єгипту та в інші краї Землі, де тепер їх знаходять?

– Спірне питання. Бачите, я вивчаю місцевість між ріками Південним Бугом, Россю, Синюхою і Синицею, де, за дослідником української прадавнини Юрієм Шиловим, був центр такого державного утворення на наших землях, як Аратта (або ж Руськолань-Ората). Ця територія вражає унікальними знахідками часів Трипілля. Аналізуючи накопичений тут матеріал, бачу, що просування сакральної символіки на наших землях відбувалося скоріше в напрямі зі сходу на захід, а не навпаки. Скажімо, на обсерваторії давньоукраїнських волхвів біля вже згадуваного Вільхового я знайшов наскельні зображення першосимволів нашої національно-звичаєвої обрядовості – малюнки Ока (Бог Всесвіту), оленя (тотем українців), змії (вужа). Присутність жінки, як прародительки тут можна бачити лише символічно – згадаймо, що матір’ю перших скитських царів була напівжінка-напівзмія. Тобто ці зображення здійснено тоді, коли людина ще не сміла поставити себе в рівень з обожненими істотами. Для мене також важливо, що по одній прямій на захід од Вільховської обсерваторії-святилища у селі Буші Вінницької області на відомому давньому рельєфі зображено також оленя і жінку з таким же розкішним тілом, як у Терношорах. А ще цікавіше, що й скульптура прикарпатської берегині-матері, як можна впевнитися, глянувши на карту, – на тій самій прямій. Більше того, на каменях біля монумента бачимо голову велетенської змії, той самий символ, який надибуємо й у святилищі поблизу Вільхового. Це випадковість? Гадаю ні. Тут потрібно говорити вже не просто про спільну традицію. Очевидно, маємо певну, добре вибудовану систему зі своїми етапами розвитку цивілізації.

– У ваших книжках одна сенсація наздоганяє іншу. Найнеймовірніші, найдивовижніші з них – вельми аргументовані спростування наявних у світовій історіографії поглядів на місце розташування тих чи інших історичних пам’яток далекої земної минувшини. Приміром, невже і справді так звані Гераклові (Геркулесові) стовпи, що за античних часів вказували на «край землі», існували не десь у Гібралтарській протоці, як зазначено в енциклопедіях і чого й досі навчають у школах і ВНЗ, а, як ви доводите у своєму науково-популярному виданні «Українські святині і символи», на нашій землі?!

– Ті споруди, точніше тільки вельми зруйновані залишки від них, і нині можна побачити біля Хортиці на Дніпрі. Я їх «вирахував» на підставі суто, сказати б, документальних свідчень – штудіюючи праці батька історії Геродота, а також твори Гомера, Гесіода, аналізуючи географічні назви й імена історичних та містичних персонажів. і навіть знайшов їхній малюнок, як мовиться, в їхній первісній красі у журналі 112-річної давнини.

Так само, наприклад, маю вдосталь підтверджень, що відомий нам з так званої античної мітології священний Гелікон – центр мистецтва й гора Муз, які навчали людей «пісень чудових», також розташовувався не деінде, а на території сучасної України. Гелікон – це насправді Кам’яна Могила, найдавніше святилище людства, розташоване біля села Терпіння поблизу Мелітополя на Запоріжжі. Такий висновок я зробив, проаналізувавши тексти вже згадуваного Гесіода – першого в історії людства відомого по імені поета й знайшовши пояснення окремих місць його знаменитого твору «Труди і дні», які досі ніхто не розтлумачував. У своїх твердженнях я нічого не висмоктую з пальця, а просто уважно прочитую давні джерела і зіставляю факти з географічними даними. Ознайомившись із ними, читачі переважно й самі переконуються: як усе просто, чому раніше ніхто про це не знав? Я думаю, чимало хто знав істину, але нас навмисне пошивали в дурні, щоб нашою історією і досягненнями користувалися інші, щоб іменами наших достойників робити собі славу.

Можна було б тут розповісти про чимало інших, як ви кажете, сенсацій. Та, гадаю, ліпше відрядити читачів до моїх книг (їхній перелік «Галичина» подає в довідці до цього інтерв’ю, а деякі можна придбати в Народному домі «Просвіта» на вул. Грушевського, 18 в Івано-Франківську. – Авт.). Чимало цікавого можна почерпнути й на сайті http://www.yatran.com.ua… Знаєте, інакше й бути не може. Наддніпрянщина, Наддністрянщина – єдине місце у світі, де ширина чорноземної зони, що забезпечує високі врожаї та якість злаків, городини, садовини, сягає півтисячі кілометрів. Український учений Олександр Братко-Кутинський довів, що той значний масив земель з часу появи на планеті перших наземних рослин і тварин жодного разу не затоплювали води морів чи океанів. А це означає, що протягом сотень мільйонів років тут зберігався-нагромаджувався родючий ґрунт та послідовно розвивався найбагатший у світі генетичний фонд. Звідси, як він пише, «розселялися на новоутворені суші флора і фауна, а разом з ними і людність». Тож зрозуміло, що саме тут сивої давнини був центр не лише рільництва як нової економічної системи, що дала поштовх до розвитку сучасної цивілізації, а й світової культури та релігій. А навколишні народи лише привласнювали й підлаштовували її під себе…

– 2007-го в Умані побачила світ ваша праця «Ілар Хоругин Влескнига. Переклад, примітки та коментарі Сергія Піддубного». Тобто Ви по-своєму переклали і прокоментували, як ви вважаєте, найдавнішу історичну та літературну пам’ятку нашого народу. А тепер, як повідомили у «Просвіті», підготували й друге її видання. Що доводите у цій роботі? Але насамперед, хто такий Ілар Хоругин? Як виглядає, Ви вважаєте, що саме таке ім’я автора Влесової книги?

– Саме так. Досліджуючи пам’ятку, я знайшов на її сторінках того, хто написав цю унікальну річ з історії життя та релігії наших предків на період до іХ ст. Це волхв і вчитель… Я трохи по-іншому підійшов до перекладу цієї книги, ніж ті, хто цікавився книгою до мене. Досить складний текст я намагався так реконструювати, аби максимально наблизити його до оригіналу. Це допомогло вникнути в таємниці давніх слів і понять та виявити не помічені іншими досить істотні факти із життя наших предків. Свої коментарі та примітки до перекладу я узгодив, чого раніше ніхто не робив, з прикладами з інших літературних пам’яток, з фольклору тощо. Тепер же, проштудіювавши, як уже згадував, твори античних істориків і письменників, я ще раз перечитав оригінальні дощечки Влескниги і виявив ще дещо надто важливе та цікаве. Нове видання має побачити світ уже незабаром. Можу сміливо стверджувати: за художньою образністю, історичною глибиною, розмаїттям охоплених тем, філософським мисленням з Влескнигою не зрівнятися найвишуканішим творам давнини.

– Усе ж таки, чому ви взялися за цю справу? Чим вам не сподобалися варіанти Велесової книги від інших її дослідників?

– Чому взявся… Бо в текстах багатьох дослідників, котрі бралися за переклад і розшифрування Влескниги до мене, знайшов чимало явних недоречностей. У цьому не тільки їхній особистий недогляд. Лихо в тім, що вони надто легко довірилися тому «оригінальному» текстові, який переписав із так званих дощечок Ізенбека, котрий і знайшов Влескнигу, Юрій Миролюбов. Мої попередники вважали його нотатки бездоганними. Але я засумнівався в тому, і, як з’ясувалося, добре зробив.

Читачі «Галичини», мабуть, знають, що Влескнига – це суцільний текст. Аби правильно розбити його єдиний ланцюжок рядків на слова, потрібні неабиякі знання. і я побачив, що Миролюбов не всюди правильно поділив текст на слова і речення. Приміром, подаючи імена волхвів, він умудрився зі Словена зробити Ословеня, а з двох племен – окрів (укрів) та венців (венедів) – створив одне, назвавши його «кравенці», якого ніколи не існувало. У працях моїх колег-перекладачів зосталися непоміченими чимало давньоукраїнських божеств і святинь, а багато з них і неправильно витлумачено. Опинилося поза увагою й поняття гординства, яке насправді не раз згадується у Влескнизі на позначення військової доблесті наших предків та сили їхнього національного духу.

І саме через такі й інші тотожні недоліки, які спотворили справжній історичний та літературний шедевр української минувшини, існує думка, що Влескнига підробка й фальсифікат. Прикро чути такі твердження і від авторитетних українських вчених. Тим часом Влескнига – це прямий доказ того, що руський (український) народ мав власну писемність, свої абетку й літературу, світоглядну філософію ще задовго до запровадження на Русі християнства. Мова Влескниги, описані в ній віра, традиції та звичаї свідчать про те, що це суто українська річ, і що саме Україна є прямою спадкоємницею давньої Русі. Більше того, якщо раніше наука заявляла, що українці вперше згадуються в писемних джерелах лише у XII ст., то завдяки Влескнизі бачимо себе вже у IX ст. під іменем «окри»… Маємо нарешті усвідомити, що у нас велика історія – шануймо її! Ми великий народ – шануймося!

Газета “Галичина”, 21 жовтня 2010 р.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s