Правда про Росію (частина шоста)

ДОДАТКИ

 

В останніх кількох розділах подаємо голоси українських, англійських, французьких, американських, італійських, німецьких, польських а також російських мислителів, що висловлювали свої погляди на Росію та росіян. Ці голоси вражаюче подібні до поглядів, що їх висловив у своїй книзі маркіз Астольф де Кюстін.

 

  1. КЮСТІН І АВТОР

«МЕРТВИХ ДУШ»

 

ДО ОСІБ, ЩО БУЛИ ДУЖЕ ОБУРЕНІ ПОЯВОЮ КНИГИ ДЕ КЮСТІНА ПРО ПАЛКІНСЬКИЙ РАЙХ, НАЛЕЖАВ ТАКОЖ ГОГОЛЬ, ЯКИЙ НІБИТО ОБУРЮВАВСЯ БІЛЬШ ЗА ВСІХ ІНШИХ.

 

Гоголь тоді своїм звичаєм перебував за кордоном. Обурення Гоголя було надзвичайним, проте, варто вияснити причини цього явища та належить висловити сумніви щодо щирости опозиції Гоголя до де Кюстіна. Матеріально Гоголь цілковито залежав від Палкіна, який вважав себе глибоко ображеним книгою де Кюстіна. Дослідник жандармських архівів Н. Лемке, знайшов дуже велике листування в справі грошових допомог для Гоголя від Палкіна та російського уряду.

Лемке писав:

«Відомо, що мало не обов’язковою сумою в бюджеті Гоголя були подарунки царя та інших членів двору. Йому в цій справі дуже щастило й тисячі котилися до кишені письменника майже по кожнім надісланні примірника нового твору чи по надісланні жалібного листа до Жуковського та Смірнової. Цілком зрозуміло, що йому не лишалося нічого, як назвати Ніколая I-го «нєкім» Богом, що сипле повними пригорщами добрі діяння та що не хоче чути жодних подяк.

Звичайно, додає Лемке, щодо останнього Гоголь дуже помилявся.

Ніколай був не з тих, щоб кидати тисячі на вітер (якщо вони не витрачалися на його власні забаганки) та сприяти жебранню («поощрять попрошайничество»). Гроші давалися, щоб або наблизити до себе потрібного письменника, або за дешевий подарунок придбати собі возвеличника… Дуже цікавий випадок, коли Ніколай подарував Гоголеві 4 тисячі рублів за приємність прочитання жартівливого його листа до Жуковського з проханням позичити де-небудь три тисячі… «Хай ще напише такого листа, і я ще йому вишлю гроші» (Шенрок «Матеріали для біографії Гоголя», II, 228). Але я не хочу зупинятися на подарунках, влаштованих поза ІІІ-ім відділом (канцелярією його величности).

29 січня 1842 року куратор московської шкільної округи граф Строганов писав Бенкендорфов! французькою мовою:

«Довідавшись про прикре становище, в якому перебуває п.. Гоголь, автор «Ревізора» та один з наших найбільш відомих письменників, що потребує особливої допомоги, гадаю, що виконаю супроти Вас, графе, мою повинність, якщо повідомлю Вас про це та викличу зацікавлення до молодої людини. Може бути, Ви знайдете можливим доповісти про нього імператорові й одержати від нього знак його високої щедроти. Пан Гоголь покладає всі свої надії, щоб вийти з тяжкого становища, в якому він опинився, на друк свого твору «Мертві душі». Одержавши повідомлення від московської цензури, що цей твір не може бути дозволений до друку, він постановив послати його до Петербургу. Я не знаю, яка доля чекає там цей твір, але це зроблене за моєю порадою. Ждучи на вислід, Гоголь вмирає з голоду й одчай його бере. Я не сумніваюся, що допомога з боку Його Величности була б однією з найбільш вартісних. Вибачайте, графе, за спробу, яку мені подиктувало моє почуття, зачерпнуте з переконання щодо вашої освіченої доброти, про яку я маю стільки доказів…»

Бенкендорф дуже швидко виконав прохання Строганова. Вже 2-го лютого він написав рапорт цареві, в якому слід відзначити одну дрібничку: називаючи автора «Ревізора» «відомим письменником», ІІІ-ій відділ не посоромився перекрутити його прізвище на гогєл:

«Куратор московської шкільної округи генерал-адьютант граф Строганов запевняє мене, що відомий письменник Гогєл перебуває тепер у Москві в такім скрутнім стані, що всю свою надію покладає на свій твір під назвою «Мертві душі», але він не схвалений московською цензурою й тепер перебуває на розгляді тутешньої цензури. З уваги на те, що Гогєл не має на денне прохарчування й через те зовсім підупав на дусі, то граф Строганов просить виблагати від монарха щедрість якоїсь для нього допомоги. Слухняно доводячи до відома Вашої Імператорської Величности таке прохання графа Строганова в справі Гогєля, який відомий багатьом своїми творами, особливо своєю комедією «Ревізор», я насмілююсь просити Вселаскавішого Вашого наказу про надання йому одноразової допомоги 500 рублів сріблом.»

До цього листа графа Бенкендорфа Лемке додає:

«Ясно, що реферуючи справу Гоголя, Бенкендорф знав, що Ніколай уже помагав Гоголеві. Він ніколи не ризикував би просити за літератора, творів якого не схвалила встановлена урядом цензура. Цар написав на доповіді: «Згоден» і гроші були незабаром вислані.

Ми вже знаємо про допомогу для Гоголя 1842 року, видану на відміну від багатьох давніших та майбутніх, через ІІІ-ій відділ. 1944 року Смірнова довела до відома царя, що Гоголь знову бідує, але делікатно додала, що цар недавно видав йому допомогу. «Він напевно, вже витратив, — сказав Ніколай, Я скажу вам видати з моєї шкатули певну суму, але під умовою, що це залишиться між нами, ви мене не назвете» (Шенрок, IV, 189). Очевидно, цар був переконаний, що Смірнова не в стані зберегти таємниці, і таким чином Гоголь подвійно оцінить його подарунок.

Згодом, у березні 1845 року, завдяки допомозі Смірнової, наступника престолу, княжни Марії й Ольги та Іварова, міністра народної освіти (покірне теля дві матки ссе!), Гоголеві була видана допомога в сумі тисячі рублів сріблом протягом трьох років. При цьому Смірнова у приявності Орлова, — наступного, по смерті Бенкендорфа, шефа жандармів, добилася того, що цар, звертаючись до шефа жандармів, сказав: «Займісь Гоголем» (Шенрок, IV, 332-334). Для Орлова нічого більше не лишилось, як виконати найвищу волю…

Щоб догодити цареві і скласти відповідну доповідь, Орлов постановив звернутися до Жуковського. Жуковський відповів йому 7 (19) квітня 1845 року з Франкфурту на Майні.

Цей лист Жуковського — це скигління сентиментального поета перед нечутливим камінним жандармом. Жуковський переконував Орлова, що Гоголь — це видатний письменник, надія Росії, але хворий та бідує без грошей, не має ані на лікування, ані на їжу: «Чтоби пісать надо бить здоровим ілі хотя би полуздоровим; кто же болєн, тому надобно вилєчіться; чтоби вилєчіться, надобно імєть карман полний ілі хотя би полуполний; чтоби, вилєчівшісь, пісать надобно что-нєбудь прі етом єсть і піть нє раз в нєдєлю, а каждий дєнь адін раз і для етаго нужна вишесказанная полуполнота карманов. Ґоґоль болєн і болєн нєрвамі (ето я відєл в єво шестімєсячноє прєбиваніє у мєня во Франкфуртє)…»

Жуковський з німецькою логікою та систематичністю намагається своїм квилінням дібратись до чуттєвих глибин суконної жандармської душі Орлова: «Ломаносову бил покровітєлєм граф Шувалов, Карамзіну (прежде чем Олександр сделался єво іскрєннім другом) М. Н. Муравйов, Пушкіну — сам Государь Нікалай Павловіч; Россія ім за ето благодарна. Ана будет благодарна графу Орлову, єслі он для нєя сахраніт дарованіє Гоголя…»

Жуковський далі запевняє, що Гоголь ворог усякої революції: «Прібавлю ешо адно: Ґоґоль по характеру і по своей жізні чєлавєк самий чістий, а по своєму праву — враґ всяково буйства…»

Лемке зазначає, що Орлов спізнився: Гоголеві вже видано трирічну допомогу поза III-ім відділом. (Лемке: «Ніколаєвскія жандарми і література», ізд. 2-ге С. В. Буніна, С-б, 1909, стор. 134-136, 169-171).

І таке слід гадати, відбувалося з року на рік, починаючи від втечі Гоголя 1836 року за кордон аж до його смерти в лютому місяці 1852 року у Москві. Часом діялося це бюрократичним порядком, частину чого занотував у своїй книзі Лемке, часом просто через невтомну Смірнову, яка здобувала грошенята для Гоголя здебільшого просто з «шкатулкі» Палкіна.

Ця сама Смірнова, уроджена Россетт, як ми давніше вже мали нагоду зазначити, 1843 року, перечитавши книгу де Кюстіна, писала з Баден-Бадену до Жуковського, жаліючись при цьому на те, що жандарми перехоплюють та читають її листи: «Ай да матушка Россія. Кюстін прав…» Дальша її лайка на адресу де Кюстіна, явно дописана для жандармів, не має істотного значення.

Наступного 1844 року Россетт, висилаючи чергові гроші, вижебрані для Гоголя від Палкіна, з великою, хоч і притаєною турботою, писала Гоголеві, як їй вдалося в однім літературнім салоні почути неприємні та навіть небезпечні для Гоголя розмови. Розмова почалася із закидів, що Гоголь чужинець, зовсім не росіянин.

Формальною підставою до цього є слова самого Гоголя на початку «Мертвих душ», де «два русскіх мужіка», дивлячись на чортопхайку Чічікова, обмірковують, чи з цими колесами чортопхайка допхається звідти до губернського міста, чи ні. Де це ви бачили, щоб який французький чи німецький автор у своїм творі зазначав національність своїх селян французькою чи німецькою. Оскільки Гоголь це зробив, то значить він ставиться до Росії, як чужинець, дивиться на неї чужинецькими очима та й годі. З цим погодилися і приявні Тютчев та Вяземський, що мали славу найрозумніших москалів. До того ще був при розмові відомий негідник та провокатор Толстой — американець, про якого ще Пушкін писав; що це картярський злодій:

«В Камчатку сослан бил,

Вєрнулся Алєутом

I крєпко на руку нє чіст…»

Цей самий Толстой-американець розвів там провокацію чи агітацію цілком у дусі сучасних НКВД та МГБ, СОНР-ів та КЦАБ-ів з василакіями та ґулай-золотаренками про те, що Гоголь — це державний зрадник. Він — мовляв, — зрадив «матушку Россєю». Це український сепаратист, якого треба закувати в кайдани і вислати у Сибір.

Почувши про це, Россетт починає підступну гру. Нагадуючи Гоголеві, що вона теж походить з тієї самої країни — Малоросії і так само любить цю країну як і Гоголь, запитує в кінці, яка в Гоголя душа — українська чи московська.

Поруч з цим пише, що висилає Гоголеві гроші, які цим разом так само, як і раніше, походять від того самого жертводавця, який не хоче бути названим. Але з рядків листа Смірнової-Россетт цілком ясно для кожного, в тому числі й для Гоголя, хто є цим жертводавцем. Зрештою, Лемке теж коротко згадував про цей лист Смірнової-Россетт, виразно зазначуючи, що жертводавець займає аж надто високе становище.

Нервовий та вразливий Гоголь міг би після залякувань та погроз з боку американця Толстого та натяків Смірнової-Россетт про джерело великих грошових щедрот піддатися депресії й признатися до москалів. Але все ж таки він цього не зробив. Свою відповідь на запит Россетт він почав словами:

«Я сам не знаю, яка в мене душа — українська чи московська». Далі він дипломатично спрямовує розмову на дещо інші рейки, пишучи ось таке: «Знаю тільки те, що ніяк не дав би переваги ні українцеві перед москалем, ні москалеві перед українцем (у московському тексті Гоголь вживає терміни «малоросіянин» і «росіянин»). Ці слова не є конкретною прямою відповіддю на питання, що його руба поставила фінансова дорадниця Гоголя. Все це було політично написано для Толстих і Палкіна, оскільки і лайка на адресу де Кюстіна в листі Россетт до Жуковського була дописана для жандармів («Письма Гоголя», ред. Шенрок, т. II, стор.557).

Ще перед Россетт, Іван Аксаков скаржився, що Гоголь привабливо малює в своїх творах лише українців, а для москалів на його пензлі лишається сама чорна фарба, що дуже пригноблює московських поклонників автора «Ревізора», який, як виходить, не любить ані Росії, ані «русскіх»…

Отже, приблизно в час появи книги де Кюстіна, Гоголь міг уже мати враження, що грунт для нього в щедрого жертводавця може стати хитким. Тому він і удавав таке сильне обурення з приводу книги де Кюстіна, якої сам певно не читав, бо книга була велика, а французька мова не була надто добре відома Гоголеві. Для покращення своїх фінансових основ Гоголь дещо згодом видав своє славетне «Листування з приятелями».

Згідно з одним давним, досі не записаним переказом, який декому довелося почути від покійного сенатора Сергія Шелухина (1862-1938), Гоголь під час свого перебування в Римі вже навіть був цілком готовий розірвати з Росією. Але при цьому він, як завжди, був без грошей. Навколо мав усюди борги та борги. Та ось раптом прибув до Риму наступник палкінського престолу, майбутній Олександер ІІ-гий, а з ним його вихователь Жуковський. Вони негайно платять усі борги Гоголя та ще й дають якісь грошенята на дальший прожиток великомученика-сребролюбця. І таким чином Гоголь занехав свої плани розриву із Росією…

Пригадаймо собі, що в першому своєму листі з Риму Гоголь писав своїм знайомим такі неприязні до Росії речі: «Росія, снєґа, Петербург, падлєци, департамент — всьо ето сказалось сном Яснова на родінє…»

Пригадаймо також, що в перші роки свого перебування в Римі Гоголь дуже приятелював з трьома українцями, учасниками повстання 1830-31 років, які в еміграції стали у Римі священниками — Семененком, Янським та Кайсевичем. Свідоцтвом цієї дружби залишився польською мовою писаний сонет Кайсевича, присвячений Гоголеві. Словацький свого часу назвав цей сонет дубовим. Автор його не був поетом, проте сонет, хоч і дубовий, е дуже щирим та свідчить про теплі й дружні почування автора до Гоголя. Напевно не любов до Москви, а щось зовсім протилежне єднало Гоголя з цими повстанцями.

Так само маємо рівнозначні з тим свідоцтва про паризький гурт знайомих Гоголя. По смерті Гоголя емігрант з України Богдан Залеський, польський поет-романтик, записав у своєму щоденнику, що Гоголь часто сходився в Парижі з ним та Міцкевичем. Ці сходини мали навіть правильний характер. Кожний з учасників по черзі читав реферати. Одного разу Гоголь зачитав з рукопису свій реферат про вдачу слов’янських народів на підставі їхнього власного фолкльору. При цьому особливо влучно були схарактеризовані москалі так, як це лише Гоголь міг зробити… Щодо цих взаємин з Гоголем Залеський виразно підкреслює протимосковський настрій, який був спільний усім трьом — Міцкевичу, Гоголю та Залеському (В. Zaleski: Dzienniki. Przewodnik Naukowy, Львів, 1903). Єдиний лист Гоголя, писаний українською мовою до Залеського, свідчить про те, що їх обох єднала, крім дружби, ще якась велика таємниця.

Все це мало б свідчити про те, що запродавши свою душу Палкіну і Москві, Гоголь провадив подвійне життя, Він жив для себе і для грошей. Задля останнього треба було вдавати щирого російського патріота Та гавкати на де Кюстіна.

Книгу Гоголя «Вибрані місця з листування», зокрема оборону московського православія, можна вважати полемікою з поглядами Чаадаева та разом з ним і де Кюстіна. Але Гоголь так незручно, так незграбно провадив цю оборону Москви, що можна сумніватися, чи справді він робив це щиро з власного переконаннями може просто з відчаю намагався цим шляхом добитися продовження грошової допомоги від Палкіна. Опинившись за кордоном, критик Бєлінський написав 1847 року кілька дуже неприємних, але заслужених докорів у листі до Гоголя. Пригадаймо собі дещо з цього дуже цікавого листа. Бєлінський пише авторові «Вибраних місць»:

«Проповідниче кнута, апостоле темряви, оборонче мракобісся та забобонів, возвеличнику татарських звичаїв — що ви робите? Що основуєте подібну науку на православній церкві, це я ще розумію, але чому ви притягли до цього ще саме Христа? Він перший возвістив людям науку свободи, рівностй і братерства та припечатав і ствердив своїми муками правдивість своєї науки… Чи ви справді щиро та з цілої душі співали гімн російському духівництву, ставлячи його на неспівмірно вище місце, ніж католицьке? Приймім, що ви не знали, що друге було колись чимсь у той час, як перше ніколи нічим не було, хіба що вислужником та рабом світської влади…

На вашу думку «русский» — це найбільш релігійний народ на світі. Брехня! Основою релігійносте є побожність, чеснота, богобоязливість, Пригляньтеся трохи уважніше й побачите, що по своїй природі це глибоко атеїстичний народ. В ньому є ще багато забобонів, але не можна знайти жодних ознак релігійносте… Забобонність проминає з поступом, цивілізації, але при цьому набувається часто релігійність; живим прикладом цього є Франція, де також тепер є багато щирих католиків серед освічених людей… Руський народ не такий; Містична екзальтація не лежить у його природі. Для неї він має забагато здорового людського глузду, ясности та виразносте і, власне, від цього, мабуть, залежатиме та величезна роль, яку він гратиме в майбутній історії.»

Німецький католицький дослідник Бернгард Шульце, навівши ці уривки з листа Бєлінського до Гоголя, додає від себе такі знаменні слова:

«У певнім сенсі слова Бєлінського пророчі. І,можна спитати себе, хто краще визначив релігійні нахили москалів та хто ясніше передбачив найближче майбутнє їх історії — він чи Достоєвський?» (В. Schultze: «Russische Denker, ihre Stellung zu Christus, Kirche und Papstum», Wien, 1950, s.69).

Бєлінський до цього додає, що в Росії також більша частина кліру була байдужа в оправах віри: «Релігійність не проявляється в русскому народі навіть у духівництві, бо деякі поодинокі вийняткові особи, що визначалися своєрідною холодною аскетичною поверховністю, нічого не доводять. Але більшість нашого духівництва завжди визначалася лише грубими черевами, схоластичним педантизмом та грубою неосвіченістю. Було б несправедливо закидати їм релігійну нетолерантність або фанатизм; вони скоріше славні зі своєї взірцевої байдужосте у справах віри.»

На думку Бєлінського, Гоголь забув Христа і став покірним знаряддям оборонців темряви та кріпацтва. Він закидає Гоголеві потворну оборону рабовласництва православ’ям:

«Тому ви не могли помітити, що Росія вбачає свій рятунок не в містицизмі, не в пієтизмі, а в поступі цивілізації, освіті та людяності. Не проповіді вона потребує (їх вона наслухалась досить!), не молитов (вона дуже часто їх проказувала!) але того, щоб у народі збудилося почуття людської гідносте, що протягом стількох віків було загублене в смітті та бруді — вона потребує правних основ і законів, не в згоді з наукою церкви, а згідних із здоровим людським розумом та справедливістю. Але замість того вона являє собою жахливе видовище країни, де одні люди торгують другими людьми… Країни, де немає не лише жодних забезпечень для людської особи, ані для чести та власносте, але навіть поліційського порядку, де існують лише безкінечно великі корпорації розмаїтих злодіїв та розбійників за покликанням…

Оце є питання, яким болісно переймається ціла Росія, що лежить у глибокому сні. І саме в цей час виступає перед суспільством великий письменник з книгою, в якій він, в ім’я Христа та церкви, навчає жорстокого рабовласника, як видобути більше грошей зі свого кріпака… Та після цього ви ще хочете, щоб вам вірили щодо щиросте завдань вашої книги! Ні! коли б ви справді були сповнені Христовою, а не диявольською наукою, то ви напевно не написали б своєї книги. Ви сказали б рабовласникові, що селяни є його братами у Христі та що брат не може бути рабом брата… Або дасть йому свободу, або не обтяжуватиме селян надмірною працею. Ображене почуття себелюбства можна ще стерпіти; я мав би досить розсудливосте, щоб обійти мовчанкою таку образу коли б уся справа полягала в цьому; але ображене почуття справедливосте, ображене почуття людської гідносте є нестерпним: не можна мовчати, коли під прикриттям релігії та під охороною кнута проповідується брехня і аморальність, начебто вони були правдою та чеснотою».

Маркіз де Кюстін висловлювався про московську церкву далеко стриманіше, але в основному говорив те саме, наприклад: «Коли церква зрікається свободи, вона втрачає моральну чесноту; рабиня, вона породжує лише рабство» (Лист 23). «Грецьке російське духівництво ніколи не було й ніколи не буде нічим іншим, як тільки поліцією, одягненою в трохи відмінну від війська уніформу імперії. Під керуванням імператора попи та їхні єпископи є полком урядовців…» (Резюме з подорожі).

Отже Бєлінський у листі до Гоголя вияснив роль московської церкви повніше і глибше та значно гостріше затаврував її ганебне становище та її ганебну роль. Атому здається не вадило б, коли б паризьке «Общество борьби с клеветой на историческую Россию» у своїх відозвах та закликах, крім Кюстіна з Анрі Мартеном та Жаком Бенвілем, згадувало також і своїх — Бєлінського, Чаадаева, Герцена…

Гоголь, до речі, не виявляв зарозумілости. На лист Бєлінського, в якому була звернена увага на повне незнання Гоголем Росії, сам Гоголь у своїй відповіді повністю погодився з Бєлінським, написавши йому: «Ви совершенно праві, я не знаю Росії».

Дослідники життєпису Гоголя подають, що не враховуючи Петербургу, якого ніхто з них не зараховував до Росії, Гоголь у своїх подорожах по Росії, із зупинками в родині Аксакових у Москві, перебув у цій країні не багато більше днів, ніж де Кюстін під час своєї короткої подорожі по Росії від липня до вересня 1839 року.

Шарль Кене пише, що німецький дослідник Рейнольд («Geschichte der russischen Literature, 265), а згодом Валішевський («Litterature Russe», 261) не безпідставно звернули увагу на той цікавий момент, що «Ревізор» Гоголя та «Філософічний лист» Чаадаева з’явилися одного й того самого року (1836). По своїй появі ці твори викликали велику бурю протестів. Шарль Кене пише:

«25 травня — 6 червня 1836 року Гоголь, одночасно знеохочений та переляканий виступами суспільносте проти «Ревізора», залишивши Росію, вирушив до Гамбургу. Того самого дня Щепкін вперше ставив «Ревізора» в Москві. Після суцільного шуму, що виник у Петербурзі; після обурення, що піднялося у літературному світі, можна було чекати лише сенсаційної вистави.

Успіх був скандальний. Не фартовий, майбутній видавець «Філософічного листа» Чаадаева — Надєждін писав тоді у «Молві»:

«Комедію місцями дуже оплескували, але, коли завіса опустилася, не було чути ані слова; це те, що мало бути й сталося».

Щепкін був у розпачі. Через чотири місяці появився «Перший філософічний лист». Його жадібно читали, як теж бігли на «Ревізора». Та, у своїй переважній більшості, суспільність осудила лист, як рівнож і комедію. Слід зазначити, що поява подорожі («Листів») де Кюстіна та подорожі Гоголя-Чічікова («Мертві душі») також сталися майже одночасно. Ця знаменна одночасність («remarquable coincidence») була, як пізніше висловився Мендельсон-Менделеев, «пізнанням Росії».

Автор першої з цих подорожей усталив цілком певний, непорушний погляд на систему деспотизму в Росії, а автор другої подорожі — також чужинець, принаймні за твердженнями Толстого та Тютчева — усталив і утвердив систему людських типів, породжених системою цього самого рабовласницького деспотизму. Можна сказати, що перед мандрівкою де Кюстіна погляди на одвічний деспотизм у Росії не були ще зафіксовані та, усистематизовані, Кюстін зробив це в яскравій, незаперечній, пластичній, монументальній формі.

Так само перед мандрівкою Чічікова Росія була країною ще не виявлених, не усталених, цілковито ще не сформульованих типів. Автор мандрівки Чічікова заселив Росію цілим рядом яскравих, невмирущих монументальних типів. Чічікови, Плюшкіни, Ноздрьови, Манілови, Собакевичі відразу заповнили собою Росію і всі вони так само досі не вмирають, як живою та актуальною до наших днів лишилася книга подорожніх спостережень де Кюстіна.

Залишається зазначити до цієї важливої співвипадковости один контраст: першу подорож написав чужинець, якого не здолав підкупити Палкій, а другу подорож склав чужинець, що аж по вуха залежав від кишені цього російського обердержиморди…

Обурення, яке викликали обидві ці подорожі в московськім суспільстві, було приблизно однаково велике.

По виході книги Кюстіна обставини складалися для Гоголя так, що він був вимушений підкреслено удавати своє аж надзвичайно велике обурення на адресу Кюстіна. Але слід гадати, що обурення це було не щире, лише справді удаване, бо поряд з «вірнопідданими» заявами у творах Гоголя знаходимо, в його спадщині чимало й ворожих до Росії виступів, здебільшого, на жаль, мало відомих. Ці виступи свідчать про те, що Гоголь в глибині свого серця, коротше кажучи, тримався також кюстінівських думок про Росію.

Незабаром по виїзді з Росії влітку 1836 року вже в одному із перших своїх листів з Риму Гоголь писав словами, в яких яскраво жевріє недоброзичливість до Росії. «Росія, снєга, Пєтєрбург, падлєци, дєпартамєнт — всьо ето мнє снілось. Я проснулся опять на родінє», (Каллаш: Гоголь про Італію, XXV).

Це відчували й самі тогочасні москалі, навіть такі щирі приятелі Гоголя, як К С. Аксаков, що по появі «Мертвих душ», писав Гоголеві: «Інші зі сльозами на очах від цілковитої розпуки кажуть, що той не росіянин, в кого серце не обіллється кров’ю, дивлячись на безрадісний стан. Вони кажуть. Гоголь не любить Росії. Подивіться, яка гарна Україна, а яка Росія — додають; зауважте, що й самої природи не поминув: навіть погода ввесь час тут мокра й брудна» (Каллаш: Гоголь в воспомінаніях соврємєнніков, М. 1909, с. 47).

Відомий мемуарист Віґель у своїх спогадах досить докладно зупиняється на Гоголеві, вважає його ненависником Росії, а його комедію «Ревізор» твором, що осмішив москалів перед цілим світом. При тому Віґель згадує й двох старших від Гоголя ненависників Росії — Капніста, автора протимосковської «Оди на рабство» та Гнідича. Віґель пише такою своєрідною, цілком індивідуальною, до того ж дещо старовинною чи старомодною Московщиною, що тяжко перекласти його вихватки проти Гоголя. Згадуючи свої молоді роїш в Петербурзі, де він служив тоді в сенаті, Віґель згадує при цьому й своїх знайомих по службі в цій установі, та при цій нагоді теплим словом і Гоголя,

«Примечательными были также два украинца: один поет в отставке, другой всем знаный только что поступивший на службу. Оба они, несмотря на единоверие, єдинокровне и единозвание, на двувековое соединение их родины с Россией, тайком ненавидели её и русских, москалей, кацапов. Это были Капнист и Гнедич.

Василий Васильевич Капнист женился на родной сестре жены Державина и даже эти брачные узы не могли привязать его к России. Он много написал стихов и весьма хароших и заключил по прошествие великим творением своим, называемым Ябеда, опустился на лавры. Не обращая внимания на наши слабости, на наши смешные стороны, он в преувеличенном виде; на позор свету представил преступныя мерзости наших главных судей и их подчинённых. Тут ни в действии, ни в лицах нет ничего веселого, ни забавного, а одно только ужасающее, и не знаю почему он назвал это комедией. Лет сорок спустя, один из едино-земщевего, малоросивей Малоросс. Коего назвать здесь еще не место, движа й теми же побуждениями, в таком же духе написал свои комедии и повести. Не выводя на сцену ни одного честного русского человека, он предал нас общему поруганию в лицах (по большей части вымышленных с наших губернских уездных чиновников. И за это, о Боже, половина России провозгласила циника сего великим». (Ф. Ф. Виґель. Записки, ч. III с. 145-146).

Далі Віґель пише про Гнідича та його нехіть до Росії:

Всё, кажется, налегало на него, доля благодарности к России, а он питал к ней совсем противное чувство, которое гараздо после против воли его, мне часто обнаруживалось в коротких с ними беседах (с. 147).

До речі, відомий київський вчений В. Маслов у своїй знаній праці про літературну діяльність декабриста К. Рилєєва (1826), автора поеми про Войнаровського, зазначує, що серед осіб, які могли підтримувати в Рилєєва зацікавлення до України, слід згадати також і Пнідича.

Уроджений у Полтаві, вихованець полтавської семінарії, а згодом харківської колегії, Гнідич, в далекому Петербурзі не забуває про свою батьківщину. Маслов вважає, що любов до України виразно проявляється і в передмові до виданих ним «Простонародних пєсєн нинєшних» (СПб, 1825, передруковані А. Марксом у творах Шідича р. 1901); У цій передмові Гкідич виявляє грунтовне знання української мови та народної поезії в українській мові, він зазначає цілий ряд слів еллінського походження, а в українських голосіннях Гнідим вбачає той самий рід поезії, що й у грецьких мирологах (надгробних піснях). Грецький «Спів ластівки» нагадує йому українські веснянки, а історичні пісні сучасних йому греків — нагадують деякі з тих псалмів, що їх співають на Україні сліпці-кобзарі. До цього Маслов додає, що серед рукописів книгозбірні П. Є. Щеглова 1912 року йому доводилось бачити й власноручний рукопис М. І. Гнідича — п’єсу в українській мові (В. І. Маслов. Литературная деятельность К. Рилєєва. Дополнение и поправки. Университетские Известия, Киев, 1916, кн. 2, с. 51-52).

Серед виданих 1884 року Тіхановим матеріалів з архіву Гнідича є зворутіїливий лист сестри М. Гнідича, Марії Карицької, написаний українською мовою, що для тієї доби (початок XIX ст.) є досить рідким явищем: «Братику мій любесенький…»

Цікава нотатка Вільгельма Кюхельбекера, товариша Рилєєва по грудневому повстанню 1825 року. Він, перебуваючи в Свеаборгській фортеці 1834 року, з нагоди смерти Гнідича зазначив у своєму щоденнику, що він колись дуже дружив з Гнідичем, а потім розійшовся і з жалем закінчує: «Він помер, не помирившись зі мною». («Русская старина», Спб 1888). У своїй історичній козацькій драмі «Прокопій Ляпунов» Кюхельбекер виявив велику обізнаність із запорозькими звичаями, хоч у цій драмі властиво виступає донське козацтво (Трубецький, Заруцький). Обізнаності із запорозьким побутом та звичаями Кюхельбекер також міг завдячувати розмовам з Гнідичем.

Варто спинитися над призабутими постатями В. Капніста й М. Гнідича. Це не були предтечі Гоголя по побуті в Петербурзі та по кар’єрі в російській літературі, які за свідченням Віґеля ставилися вороже до москалів. Слід припускати, що й М. Гоголь почував себе у Північній Пальмірі, як у ворожім світі.

Московські скарги та обурення на Гоголя занотовує один цікавий, цілковито забутий французький твір, де у формі розмови подана «світська літературна суперечка між Гоголефілами та Гоголефобами в московськім товаристві.»

«Про мене, каже грубий Ніколяс, я завжди ненавидів Гоголя. По-перше — це українець! Він глузує собі з нашої Росії, він її збещує перед обличчям усіх. Це нікчема! От, що я завжди казав!»

На це гоголефіл відповідає, що навпаки — Гоголь найбільший національний письменник, якого мають москалі, а грубий Ніколяс уїдливо зазначує, що саме через це він «представив нас як націю шахраїв» (Un Missionaire republican en Russie, Paris, 1852, Amyot t. III. p. 99).

Перед кількома місяцями нарешті було відкрито прізвище автора цього твору: це Жан Жерфаніон Pop, народжений у 1811 році.

Досі зовсім забутий цей автор Жан Жерфаніон Pop був тривалий до 1850 року учителем французької мови у Москві, де напевно частіше перебував у товаристві поклонників Гоголя, братів Аксакових, до речі, близьких до нього своїм віком. Pop у своїй книзі згадує рівнож романіста початку XIX століття Наріжного та Квітку. Суперечкам з приводу оцінки творчости Гоголя в московському товаристві Pop дає чимало місця у своїй книзі.

Відомий колись поет української школи Богдан Залеський писав дня 19 лютого 1859 року до Францішка Духенського:

«Перед 25 роками гостював у Парижі славний на Московщині поет Гоголь. Перебував він тут із св. пам. Міцкевичем та зі мною співукраїнцем у тісній дружбі. У цій дружбі не витримав, на жаль, але тоді ми часто сходилися вечорами на літературно-політичні розмови. Очевидно, говорили ми найчастіше про москалів, осоружних і нам, і йому. Справа їхньої фінськости була на столі. Гоголь підтримував її з цілою своєю українською пристрастю. Він мав у себе під рукою значні збірки сільських пісень у розмаїтих слов’янських говірках. Отож, із приводу фінських москалів він склав та читав нам прекрасне писемце. У нім він доказував, через порівняння та зіставлення поруч себе пісень чеських, сербських, українських і т. і. з московськими, вражаючі очі різниці духа, звичаїв та моральности москалів та інших слов’ян. Про кожне людське чуття була окрема пісенька: тут наша слов’янська — солодка, лагідна, а тут же поруч московська, понура, дика, не рідко канібальська. Що це писемце сердешно вдоволило Міцкевича та мене, можеш собі, шановний земляче, легко уявити. По багатьох роках у Римі я хотів одержати від Гоголя ці порівняння, але Гоголь вже було перекинувся на оборонця царя та православія, а тому я дав йому спокій. Що ж одначе сталося з тим писемцем? Хіба в посмертній збірці творів Гоголя не знайдеться щось подібне? Це знаменито прислужилося б для підтримки твоїх висновків. У кожному випадку знайдеться чи ні у творах Гоголя подібна паралель — її не тяжко й тепер скласти, але не віджалувана шкода тих багатьох та характерних анекдотів про москалів, що їх лише єдиний Гоголь міг знати й сам оповісти з особистим та особливим дотепом (Львів, 1901, с. 467).

Так само в значно пізнішім листі до того самого Духенського Богдан Залєський дня 11 грудня 1879 року знову писав про Гоголя:

«З Гоголем я запізнався в Парижі навесні 1833 чи 1834 року (в дійсності це було в 1837 році). Я мешкав тоді в Севрі. Приїхав (Гоголь) як до українця й застав мене (далі бракує кількох слів, папір подертий, — примітка Дениса Залеського, сина Богданового). Я пережив кілька тижнів у добрій гармонії з козаком задніпровським. По літах стрінувся я з ним у Римі ще раз, але вже його було перехопив Василь Жуковський. У прощі моїй до Єрисалиму я, на жаль, з ним розминувся десь на Ливані. Взагалі про Гоголя я знаю багато подробиць від сестринця його Ґалаґана та від професора Поґодіна. Подробиці ці цікаві, але не будуючі і звичайно такі архисмутні, що ліпше не згадувати про них».

Слід спинитися також на досить відомому, але часто неправильно трактованому листі Гоголя до Смірнової, де Гоголь запевняє, ніби він сам не знає, яка в нього душа — українська, чи московська. Ці викручування, мабуть зовсім нещирі, Гоголь був примушений написати у відповідь на листа своєї великої приятельки й прихильниці з петербурзьких двірських кіл Смірнової-Россетт, що до того почувала себе землячкою письменника. Отже Смірнова з повним занепокоєнням сповіщала свого земляка й приятеля дня З листопада 1843 року з Петербургу, що їй довелося бути під час однієї досить загрозливої для Гоголя розмови:

«При Вяземському та Самаринові й Толстом розговорилися про дух, в якому написані Ваші «Мертві душі» й Толстой зробив зауваження, що Ви всіх москалів представили в бридкому вигляді — у той час, як всім українцям дали щось притягаюче. Не зважаючи на забавні прояви в житті й побуті, навіть і ці мають щось наївно-приємне. У вас немає ні одного українця такого підлого, як Ноздрьов. Коробочка небридка саме через те, що вона українка. Толстой вбачає ненароком проявлену небратерськість у тому, що коли (на початку «Мертвих душ») розмовляє двоє селян і ви кажете: «два русскіх мужика», він, а по ньому Тютчев, дуже розумна людина, також зазначили, що Москвин вже ніяк не сказав би «два русскіх мужіка». Обидва казали, що ваша душа українська вся вихлюпнулась у «Тарасі Бульбі», де з такою любов’ю ви виставили Тараса, Андрія, Остапа» («Русская старина», 1888, Октябрь, стор. 132-133).

Видавець цього листування В. Шенрок до цього додає, що «американцеві» Толстому траплялось не раз з «ажестачонним азартом» накидатись на твори Гоголя. А Сергій Аксаков також розповідає у своїх спогадах «История моего знакомства с Гоголем»:

«Я сам чув, як знаний граф Толстой казав, на вселюдних зборах у домі Перфільєвих, що були гарячими поклонниками Гоголя, що він (тобто Гоголь) «враґ Россії» та що його належить у кайданах заслати в Сибір» («Русь», Москва, 1880, №6, с. 16).

Автор забутої розвідки «Національність Гоголя», Григорій Дуброва («Наша громада» Подєбради, жовтень 1924р., березень 1925) вельми уважно спинився саме на аналізі відповіді Гоголя на наведений тут в уривках лист Смірнової. Дуброва дуже поважно трактував наведені С. Аксаковим погрози Толстого на адресу Гоголя. В кожному випадку Гоголь сам мусив рахуватися з тим, що про нього кажуть язикаті петербурзькі салоновці. Тому Гоголь і запевняв у своїй відповіді Смірнову, через яку певно зміст його листа мав дістатися до цілого літературного й (що найважливіше у даному випадку) до двірського Петербургу, що він справді такий несвідомий та наївний, що навіть і сам не знає, чи в нього душа українська, чи ні! Тим більше, що Смірнова наприкінці свого дуже стурбованого листа цілком виразно натякає, що її приятель Гоголь, який вічно потребував грошей, надалі вже не потребуватиме ні в кого «позичати» гроші, інакше хіба що в неї одної, і що ці гроші — від самого царя. «Знаете ви, что вам впредь не должно ни у кого занимать, как только у меня. У меня есть оттуда деньги, перед кем вся Россия в долгу»…

До цих проречистих рядків Шенрок додав таку нотатку: «П. О. Смірнова цими словами натякала на імператора Ніколая Павловича. Пізніше вона писала Гоголеві щодо тих самих грошей:

«Знаєте ж ви, що ці гроші були не мої. Вони справді в мене лежали та мене просили їх навіть видавати за свої, але тепер дозволили сказати (себто государ Ніколай Павлович), що вони були залишені в моє «разпоряженіє».

Отже великий письменник і не менш великий, як назвав його Герцен, або може Тургенев, несвідомий революціонер (тобто письменник, що не був свідомий великого революційного впливу своїх творів) був, як виявляється, в цілковитій грошевій залежності від самого шефа московсько-балтійського райху. Цей останній, звичайно, міг би поставитися й менш прихильно до грошевих потреб Гоголя, коли б він у своїй відповіді Смірновій проявив себе виразніше українцем. З усіх цих міркувань Гоголь поквапивсячерез Смірнову запевнити петербурзький «свет» з провокатором Толстим та Тютчевим, і самого шефа чухансько-московського райху (свого грошедавця), що він не він і хата не його. Але з цього виходить, що приймати його лист до Смірнової за щиру сповідь Гоголя нам не варто, бо цей лист сама нещирість й до того вимушена відомими грошовими обставинами.

Усе це промовляє за тим, що в глибині своєї душі Гоголь майже до самого кінця своїх днів був скорше недругом Росії…

Іван Аксаков, що сам дуже добре знав Гоголя, писав 30 жовтня 1861 року в своїм листі до Костомарова:

«Хвала Богові, що Гоголь жив раніше, ніж виникли ці вимоги (писати в українській мові, прим. ред.). У нас не було б «Мертвих душ», ви або Куліш наклали б пута племінного егоїзму й звузили б обрій видноколом одного племени» (Русский Архів, 1906, грудень, с. 540).

У відповідь на цей лист Аксакова Костомаров на закінчення написав такі виразно протимосковські рядки: «І в історії, і в сучаснім житті (Московщини) тільки те й бачу, що брехню та неправду й цілковито подивляю геніальний вислів Хворостініна (вільнодумця початку XVII ст., прим. ред.).

«Русская земля орет всьо рожью (житом), а живйот всьо ложью (брехнею)» (р. Архив, кн. 12).

«Коли трохи замислитись над змістом таких творів Гоголя, як «Ревізор» та «Мйортвия души ілі похождения Чічікова», то вони висловлюють ту саму думку про Московщину та москалів, яку висловив і Костомаров у згаданому листі.

Для зрозуміння загадковости Гоголя слід завжди мати на увазі, що він провадив подвійне життя: одне для грошей, це була «жізнь за царя». Для лакомства нещасного він писав через Жуковського улесливі листи до Ніколая Палкіна і т. п. Але цим не обмежувалося його існування. Поза тим він існував також для себе. І в цім другім існуванні він висловлював свої справжні Думки про московську потвору — тотожні або подібні до думок Кюстіна.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s