Правда про Росію (частина четверта)

XII

МОСКОВСЬКИЙ ІМПЕРІАЛІЗМ

 

ПРИ НАГОДІ СВОЇХ СПОСТЕРЕЖЕНЬ НА ЯРМАРКУ У НОВОМУ НОВГОРОДІ, КЮСТІН ВИСЛОВИВ ЗНОВУ НИЗКУ ДУМОК ПРО СИСТЕМУ МОСКОВСЬКОГО ІМПЕРІАЛІЗМУ ТА ВСЯКОГО ІМПЕРІАЛІЗМУ ВЗАГАЛІ:

 

«Це завжди, це всюди та сама система, система Петра I-го, увічнена його наступниками, що є лише його учнями. Він гадав та довів, що волю царя Московії можна накинути законам природи, правилам мистецтва, правді історії, людству, кровним зв’язкам, релігії, усьому. Якщо москалі ще нині обожнюють цього радше нелюда ніж людину, то це тому, що вони мають більше пихи, аніж людяности. «Подивіться, — кажуть вони, — чим була Росія в Європі перед пануванням цього великого володаря, та чим вона стала по ньому, от що може зробити геніальний суверен…»

Фальшивий спосіб оцінки слави нації. Це політичний матеріалізм. Я бачу серед найбільш цивілізованих країн держави, що мають владу лише над своїми власними підданими, кількість яких невелика; ці держави нічого не значать у світовій політиці, але вони здобувають права на загальне визнання не гордощами, не політичною тиранією над чужими народами, а добрими прикладами, мудрими законами, освіченим добродійним управлінням. З такими перевагами малий народ може стати не завойовником, не визискувачем, а ліхтарем для цілого світу…».

Далі Кюстін зазначує, що такі прості та мудрі думки ще дуже далекі для керівних та розумово найкращих людей не тільки в Росії, айв усіх країнах, зокрема у Франції. Кюстін скаржиться на те, що чари війни та здобування все ще тривають у Франції: «На нещастя нам бракує розпізнавання та незалежносте в нашім виборі; ми не відрізняємо вчорашнього ідола, що сьогодні став гідним погорди, від того, що заслуговує наших жертв. Я сподіваюсь прожити ще досить довго, щоб побачити знеславлення в нас кривавого ідола війни, брутальної сили.»

Не переповідаємо всіх міркувань Кюстіна на цю й досі болючу тему. Наведемо з них лише останній уступ:

«Цей перестарілий вислів: «першокласна держава» в приложенні до політики, буде ще довго нещастям для світу. Самолюбство є найгірше в людині, а тому Бог, що опер своє вчення на покорі; чи не є він єдиним справжнім Богом, шанованим навіть з погляду здорової політики, бо він один знав шлях до безкінечного поступу, поступу духовного, тобто внутрішнього.

Проте, ось уже вісімнадцять століть, як світ сумнівається в його слові, але заперечене, оспорюване це слово — є життєтворче. Отже, що воно принесло б цьому невдячному світові, коли б воно було з вірою всюди й усіма прийняте? Мораль Євангелії привожена до політики нації — таке є завдання для майбутнього! Європа зі своїми старими ґрунтовно цивілізованими націями є осередком, звідки світло віри знову пошириться на цілий світ». З Нижнього Новгорода Кюстін мав намір вирушити до Казані, але він вирішив, що не варто туди їхати, бо там він побачить те саме, що й у Нижнім Новгороді. «Це завжди одне й те ж саме місто з одного кінця Росії, аж до другого: касарні, собори на взірець храмів, яких там також не бракує, Я відчував, що ціле це накопичення споруд, зовсім не варте було продовження моєї подорожі на дві сотні миль далі, хоч спокутували мене сусідство Сибіру та спогади про облогу його Іваном IV».

Але через хворобу, про яку лікар сказав йому, що це наразі лише шкідливий вплив місцевого підсоння, від якого треба чимскоріше втікати, Кюстін вирушив у зворотньому напрямкові — на Москву, через Володимир на Клязьмі.

«Місто Володимир часто згадується в історії. Його вигляд — це вигляд вічного московського міста, тип якого вам досить відомий. Країна від Нижнього подібна до того, що вже знаєте про Росію: це ліс без дерев, подекуди перерваний містом без руху. Уявіть собі кас:урні на болоті чи поміж вересу, відповідно до природи грунту та полковий дух для пожвавлення цього всього!»

Кінцеві володимирські розважання маркіза в повній мірі зберегли свою гостру актуальність і до наших днів: «Москалі завжди настовбурчені проти правди, якої вони бояться; але мене, що належу до суспільносте, де життя відбувається на яві, де все оголошується та обговорюється, ніяк не стримують застереження цих людей, серед яких нічого не говориться. Розмовляти в Росії — це небезпечна справа. Шепотіти кілька звуків, позбавлених змісту на вухо один одному та закінчувати кожне незначне речення проханням тримати в таємниці те, що тепер не було сказане, це означає дати докази такту та доброго тону… Кожне ясне та виразне слово становить подію в країні, де не лише заборонений вислів думок, але де навіть забороняють розмову про найбільш відомі факти. Француз повинен відмітити цю чудасію й не може її наслідувати.

Росія «поліцізована», але Бог знає, коли вона нарешті буде цивілізована.

Імператор, вважаючи переконання за ніщо, бере все на себе, під підтекстом, що сувора централізація неминуча для керування імперією, чудотворно розтягненою, як Росія. Ця система є, мабуть, конче потрібним доповненням засади сліпого послуху, але освічена слухняність поборювала б фальшиву ідею спрощення, яка понад сто літ опановує розум наступників Петра та навіть розум їхніх підданих. Надмірне спрощення, зведене до цього стану — це вже не сила, це смерть. Самодержавна влада перестає бути реальною та стає привидом, коли вона виконується тільки над подобами до людей.

Росія стане справжньою нацією тільки з того дня, коли її володар з доброї волі виправить зло, спричинене Петром I-им. Але чи знайдеться в такій країні володар досить відважний для того, щоб признатись, що він є лише людиною?

Треба приїхати до Росії, щоб переконатися в незмірних труднощах того роду політичної реформи та якої сили характеру потрібно для її переведення.» (Л. 34 і 35-ий.)

Отже, не зважаючи на янгольські хори московських сирен (переважно з професорськими титулами), які тепер настирливо намагаються знецінити книгу Кюстіна, в кращому випадку обмежити влучність його спостережень добою Ніколая I-го, Палкіна, ми повинні ствердити ще раз, що ці уступи його книги неначе написані про сьогоднішню Москву та сучасних москалів.

 

XIII

ІЗ В’ЯЗНИЦІ НА ВОЛЮ

 

ПО ЦИХ УСТУПАХ КЮСТІН ЗМАЛЬОВУЄ ЦІЛКОМ НЕСПОДІВАНУ Й НЕБЕЗПЕЧНУ ЗУСТРІЧ, ЯКА ТРАПИЛАСЬ ЙОМУ НА ДОРОЗІ З ВОЛОДИМИРА ДО МОСКВИ:

 

«Я вам не раджу відгадувати рід небезпеки, яка мене стрінула цього року. Шукайте серед усіх несподіванок, що можуть наврочити мандрівникові загибель на великому шляху в Росії, але ані ваших знань, ані вашої уяви не вистачить для того, щоб відгадати, що зненацька загрожувало моєму життю. Небезпека була така велика, що без зручносте, сили та приявности духу мого італійського слуги, я не писав би вам цього звіту, який ви зараз прочитаєте.

“Треба ж було, щоб перський шах був зацікавлений у здобутті приязни Ніколая I-го та щоб для цього, вибираючи між найбільшими дарунками, він послав цареві одного з найбільших чорних азійських слонів, треба ж було, щоб ця рухома вежа була вкрита пишними коврами, які служили покрівцями для цього колоса та які здалека строкато розвівалися від вітру, треба ж було, щоб ця потвора була ескортована почотом верхівців, що були подібні до хмари сарани, а до цього всього ще за цим посувалися шнурком верблюди, що скидалися на віслюків побіч цього слона, найбільшого з усіх, яких я до цього часу бачив та одного з найбільших з-поміж існуючих; треба ж було, щоб до того на вершку цього живого монументу пишався оливкової барви чоловік у східному вбранні з розгорненою парасолею та щоб цей чоловік кумедно сидів із схрещеними ногами на сідлі з плит, положених посеред спини потвори; нарешті, треба було, щоб цього володаря пустелі гнали пішки до Москви і Петербургу, де підсоння незабаром включить його до збірки мамутів та мастодонтів; треба було, щоб я подорожував цим самим шляхом на Москву поштовими кіньми та щоб я наздогнав цих перських посланців. У певному місці пустельної дороги, якою вони посувалися величним кроком їхнього королівського звіра, я, наближаючись до них з-заду чвалем моїх коней, примушений був боком обминути цього велетня. Треба було представити вам цілий цей образ, щоб ви зрозуміли панічний страх моїх румаків перед цією рухомою пірамідою, що посувалася, неначе під чарами, посеред зграї дивовижних людських та тваринних постатей.

Далі було таке, коротко кажучи, що коні шалено понеслись і якимсь чудом італієць Антоніо стримав їх на краю прірви.»

Останні коротенькі листи Кюстіна торкаються його повороту до Москви, де чекали на прибуття Ніколая Палкіна, який сфальшував відтворення бородинського бою. Слід гадати, що Сталін саме від Палкіна навчився фальшувати історію. Спочатку історію РКП, а згодом й історію взагалі. На цих палкінських фальшуваннях історії, які так виразно нагадують новітні московські вправи над викривленням історії, закінчуються властиві «листи» де Кюстіна:

«Тут кінчається листування подорожнього; оповідання, що ви прочитаєте зараз, доповнює його спогади; воно було написане в різних місцях: спочатку в Петербурзі 1839 року, згодом у Німеччині, а пізніше у Парижі. (Лист 35-ий.)

Далі йде оповідання про поворот автора з Москви до Берліну, через Санкт-Петербург. Значна частина, майже половина цього розділу книги присвячена спробам добитися через французького амбасадора де Варанта звільнення із в’язниці одного молодого француза, п. Перне, проти якого, не відомо з яких причин, напосілась московська влада.

Не будемо переповідати тут усіх подробиць розпачливих зусиль Кюстіна та цілої тієї трагічно-понурої справи, у світлі якої тодішня московська адміністрація Палкінів та Бенкендорфів достеменно нагадує модерну московську владу Єжових та Хрущових.

Чекаючи на чергову зміну поштових коней, маркіз на шість годин затримався в Новгороді Великому, якому він присвятив кілька яскравих сторінок:

«Я зовсім не збирався відвідувати те, що залишилося від колиски імперії слов’ян, що стала труною їхньої свободи. Відома церква Святої Софії включає гроби Володимира Ярославича, що вмер року 1051, його матері Анни, одного царгородського імператора та кількох інших цікавих поховань. Вона подібна до всіх російських церков. Може й вона так само справжня, як так званий, старовинний собор, де спочивають Мінінові кості в Новгороді Новому. Я вже більше не вірю у старовинність жодної давньої будови, яку мені показують у Росії. Ще маю довір’я до назв її річок. Волхов представив мені жахливі сцени облоги цього міста-республіки, здобутого та винищеного Іваном Лютим. Імперіальна гієна керувала м’ясорубкою, чумою, помстою. Вона, так мені видалось, лежала на руїнах, а скривавлені тіла мертвих новгородців виступали з ріки, вщерть переповненої мерцями для того, щоб засвідчити перед моїми очима страхіття воєнних знищень та лють, яка вибухає в суспільностях, званих цивілізованими через те, що злочини, означені, як прояви чесноти, виконуються в них з незаплямленим сумлінням. У дикунів розгнуздані пристрасті не менш,жорстокі та брутальні, але вони не мають такого розмаху, Там людина є обмежена тільки своїми особистими силами. Вона завдає зло меншого розміру, а в поліційній державі протилежність між доконаними страхіттями та оголошеними прекрасними словами робить злочин більш обурливим та викликає зневіру в людство. Там надто часто деякі дивляться на ситуацію оптимістично, а інші через інтерес, політику чи дурноту підхліблюють масам та вважають такі знищення поступовими. Гідним уваги вважаю той факт, що листування архиєпископа Пімена та багатьох видатніших новгородських громадян з поляками накликало царську блискавицю на місто, причому тридцять тисяч загинуло в боях, а також від тортур і масакри, вигаданої та введеної особисто царем Іваном IV. Були дні, коли 600 жертв було страчено на його очах. Всі ці страхіття, — мовляв, — мали на меті покарати злочин, що від тоді став непростимим, — злочин таємних зв’язків з поляками.

Це діялося триста років тому — 1570 року.

Новгород Великий уже більше ніколи не встав по цім розгромі, він заступив би своїх мерців живими, але він не міг рости по скасуванні своїх демократичних установ. Його мури отинковані з дбайливістю, яку москалі стосують всюди, щоб під поверхнею брехливого відновлення закрити занадто правдомовні сліди історії, — вже не вкриті кров’ю, але його широкі вулиці витягнені наче струна. Три четвертини його руїн, розкиданих поза його вузькою огорожею, губляться в довколишніх рівнинах, де вони остаточно розваляться далеко від сучасного міста, що є лише тінню та звуком минулого. Оце і все, що залишилося зі славетної середньовічної республіки. Кілька стертих спогадів: слава, могутність — привиди, що назавжди відійшли в небуття. Де ж наслідки революцій, що не переставали зрошувати кров’ю цю землю, тепер майже пустку? Які успіхи можуть дорівняти сльозам, що потекли із-за політичних пристрастей в цій закутані світу? Тут усе мовчазне нині, як перед історією.

Новгород Великий тепер є купою каміння, що зберігає певну славу посеред нерадісної для ока рівнини, на краю сумної ріки, вузької та каламутної, неначе сліди-рани на багні. А все ж тут були мужі, славні своєю відданістю бурхливій свободі; тут відбувались трагічні сцени; непередбачені катастрофи були кінцем блискучих Існувань. З усього цього рокоту, з цієї крови, з усіх цих суперництв сьогодні лишається тільки оспалість народу й нудьгуючих солдатів у місті, що більше не цікавляться вже нічим, що діється на світі: ані миром, ані війною. В Росії минуле є відокремлене від сучасносте прірвою!

Від трьох століть уже не скликає вічевий дзвін цього народу, колись одного з найславніших і найбільш підприємливих, на нараду в своїх справах: царська воля придушує в серцях усе аж до жалощів, але до спогадів про знищену славу. Кілька років тому жахливі сцени відбувалися між козаками та мешканцями країни у військових оселях, утворених в околицях цих решток міста. Але заворушення було придушене і все повернулося до встановленого порядку, тобто до мовчанки та могильного спокою. Туреччина не має чого заздрити Новгородові».

Кюстін дуже поспішав до столиці балтійсько-чухонського райху, щоб скоріше врятувати пана Перне, молодого француза, тяжко мученого в московській в’язниці. Тому останні рядки, присвячені Новгородові Великому, звучать у його звіті так:

«Я був подвійно щасливий з уваги на московського в’язня та себе самого, залишаючи це місто, колись славне своїм безладдям від свободи без порядку, а тепер знищене тим, що зветься добрим ладом, що тут є рівнозначний смерті.»

По повороті до столиці нанкінського райху — Кюстін довідався про скасування Палкіним греко-католицьrої церкви:

«У хвилини, коли готувався залишити Санкт-Петербург, декілька осіб зовсім нишком оплакували скасування Унії та розповідали про насильницькі методи, що, нарешті, довели до цього антирелігійного акту, прославленого як перемога російської церкви. Скриті переслідування, що їх доводиться терпіти багатьом уніатським священикам, обурюють найбільш байдужі серця; але в країні, де віддаль і таємниця сприяють насильству та сприяють найбільш тиранським учинкам, тут усі насильства залишаються затаєними. Це все мені нагадав глибокий змістом вислів, що його часто вживали росіяни, позбавлені протекторів: «До Бога високо — до царя далеко»! (Див. «Книга переслідувань і терпінь Католицької Церкви в Росії» Livre des persecutions et Souffrances de l’Eglise Cotolique en Russie та прекрасні статті в Journal des Debats у жовтні місяці 1842).

Коли сонце свободи друку зійде над Росією, то решта світу здригнеться від того, що воно освітить не лише з давніх кривд, але й із щоденних, Та ніхто не зворушиться, бо така є доля правди на землі: поки народи мають найбільшу потребу її пізнати, — вони її не знають, а коли довідаються про неї, тоді вона їм вже не належить. Кривди поваленого уряду не викликають нічого, крім холодних вигуків, а ті, що їх викривають, уходять за завзятців, що б’ють лежачого ворога в той час, коли вибрики цієї самої влади залишаються дбайливо захованими, поїси вона тримається в сідлі, бо перш за все вона вживає свою силу на те, щоб душити скарги своїх жертв; уряд винищує, вбиває, але він стережеться дратувати та ще й приплескує собі й вихваляє себе за лагідність; він дозволяє собі, мовляв, лише на конче потрібні жорстокості. Тим не менше він цілком даремно захвалює свою доброту, коли в’язниця є мовчазна та замкнена, неначе труна, тоді можна легко обійтися без рештування ешафоту!..

Сама думка про те, що я дихав тим самим повітрям, що й стільки людей несправедливо гноблених та відтятих від світу, позбавляла мене спочинку вдень і вночі. Я виїхав з Франції, наляканий зловживанням брехливою свободою, і повертаюся до моєї країни переконаний, що коли конституційне правління не є, логічно кажучи, найбільш моральне, то воно є в житті помірковане та мудре. Ми бачимо, що з одного боку конституційне правління охороняє народи від демократичної сваволі, а з другого боку перед найбріутальнішими вибриками деспотизму, вибриками тим гидкішими, бо суспільства, які таке терплять, ведуть перед у матеріальній цивілізації. Запитуємо себе, чи не краще замовчати про свої антипатії та без скарг коритися політичній конечності, що зрештою приносить більше доброго як злого націям, які приготовані до неї?

Я ніколи не забуду того, що я відчув, переходячи через Німан, щоб опинитися в Тільзіті; оце в ту мить я повністю визнав рацію шинкаря з Любеку. Птах, що вирвався зі своєї клітки, або той, хто вирвався з-під дзвону пневматичної машини — і той не буде так радіти. Я можу говорити, я можу писати, що я думаю, я вільний!.. — гукнув я до себе. Перший справжній лист, якого я надіслав до Парижу, буш відправлений з цього кордону: він був подією в малому колі моїх друзів, що досі без сумніву були обдурювані моїм урядовим листуванням. Ось відпис цього листа:

Тільзіт, четвер, 26 вересня 1839.

Ця дата, сподіваюсь, принесе вам радість під час читання, як мені під час писання. Отож я тут поза імперією одноманітности, дрібничковостей та перепон. Тут розмовляють вільно, і вам здається, що й ви крутитесь у вихорі насолоди та в світі, заселеному новими ідеями невпорядкованої свободи. Проте, це лише Пруссія, але залишити Росію — це означає віднайти дім, план якого не був подиктований невільникові твердолобим володарем. Це означає знайти ще бідні будинки, але збудовані не з примусу, бачити веселі та вільно оброблені лани (не забувайте, що я пишу про монархічну Пруссію). Від цієї зміни у вас розцвітає серце. У Росії брак свободи відчувається навіть у камені, покладеному під прямим кутом у чотирокутно обтесаних балках. Цей брак відчувається і в людях… Нарешті, я дихаю!.. Я можу до вас писати без ораторських викрутасів, навіяних поліцією, викрутасів майже завжди недостатніх, бо в російськім шпигунстві є стільки ж проникливости, скільки й розважливости. Росія є найсмутніша країна в світі. Країна, в якій ви ледве помітите веселих жінок… Нарешті, я отут за кордоном, і без жодних найменших катастроф! Я щойно зробив 250 миль за чотири дні по часто прикрих, часто чудесних дорогах, бо москалі, хоч і великі прихильники одноманітности, не можуть осягнути досконалого порядку; характер їхньої адміністрації — це ходження напомацки, недбайливість та зіпсуття. Там існує обурення на саму думку про потребу призвичаєння до цього всього. Та все ж таки, там звикають до цього. Там людська щирість була б визнана божевіллям.

Тепер я хочу спочити, подорожуючи завласним бажанням. Мені залишається зробити двісті миль звідси до Берліну, але постелі, на яких можна спати та затишні заїзди, приємний широкий та впорядкований шлях — перетворюють цю подорож у справжню прогулянку.

Охайність ліжок, кімнат, порядок у хатньому господарстві, керованому жінками — все це мені здається чарівним та новим… Що найбільше мене вражало — це вільний вигляд селян та веселість селянок; їхній добрий настрій мене майже жахав; це була незалежність, за яку я боявся поганих наслідків для них; я утратив навіть спогад про те. Тут бачите міста, які постали цілком непримушено, з доброї волі; ви довідуєтеся, що вони розбудовані без того, щоб якийсь уряд виробляв на це плани. Певна річ, що Пруссія не є країною сваволі, нехай, але переходячи вулицями Тільзіту, з згодом Крулевця, я мав враження, що беру участь у венеційському карнавалі. Тоді я згадав про одного мого знайомого німця, який, побувавши в Росії декілька років, нарешті покидав цю країну назавжди; з ним був і один його приятель. Не встигли вони опинитися на англійському кораблі, як взаємно впали собі в обійми: «Хвала Богу, нарешті ми можемо вільно дихати та голосно думати!…»

Безперечно, багато людей мали такі самі враження. Чому ж жоден з подорожніх цього не висловив? Отут то я, не розуміючи цього, подивляю чари, якими російський уряд сковує людську душу. Він приневолює до мовчанки не тільки своїх підданих. Цього ще мало, він змушує шанувати себе, навіть здалека, — чужинців, що вирвались з-під його залізної дисципліни; ці вихваляють російський уряд, чи принаймні зберігають мовчанку. От таємниця, якої я ніяк не можу собі пояснити. Якщо одного дня оголошення цієї подорожі допоможе мені це збагнути, то я матиму ще одну нагоду більше приплескувати собі за свою щирість.

Я мав повернутися з Петербургу через Вільно та Варшаву. Я змінив цей намір.

Такі нещастя як ті, що стрінули Польщу, не могли бути віднесені виключно на рахунок фатальности долі; у тривалих нещастях слід відрізняти причини, що виникли від помилок, так само як і від обставин. Нація, як і особи, до певної міри, стають співвинними долі, що їх переслідує; вони стають відповідальними за нещастя, які на них спадають ударом по ударові, бо для уважних очей призначення — це ніщо інше, як розвинення характерів. Спостерігаючи наслідки помилок, доконаних покараним з такою суворістю народом, я не міг би стриматись від деяких зауважень, за які б каявся. Сказати правду гнобителям — це завдання, за яке берешся з повного радістю, побільшеною тим, що при цьому відчуваєш назовні сміливість та великодушність, яка супроводить виконання небезпечного чи принаймні прикрого завдання, але засмутити жертву, завдавати жаль пригнобленому, хоч би й словом гіркої правди, — це справа, до якої ніколи не принизиться письменник, що не хоче зневажати свого пера. От чому я відмовляюся побачити Польщу.»

 

XIV

Я ПОКИНУВ ЦАРСТВО СТРАХУ

 

ДНЯ 22-ГО ЖОВТНЯ 1839 РОКУ НА ВОДАХ У ЕМСІ КЮСТІН ПИШЕ СВОГО ОСТАННЬОГО, ТРИДЦЯТЬ ШОСТОГО ЛИСТА, ЯКИМ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ ЙОГО 40-ТИРИТОМОВА КНИГА:

 

«Виїхавши з Емсу до Росії тому п’ять місяців, я повернувся до цього елегантного міста, зробивши дуже довгу подорож. Перебування на водах було для мене неприємним на весні з причини неминучої юрби купальників та п’яниць. Тепер я вважаю його чарівним, коли дослівно сам, милуючись чарівною осінню, сиджу серед гір та спостерігаю їхню красу? Увесь час мої думки зосереджені на спогадах. У них шукаю спочинку, якого таїс потребую по крутій щойно перебутій подорожі.»

«Яка протилежність! У Росії я був позбавлений спектаклю природи: там зовсім немає природи; проте ці рівнинні простори, що не мають мальовничих краєвидів, також мають своєрідну? вроду? але величінь без чарів швидко втомлює. Яка приємність мандрувати через безкінечні, неосяжні, голі простори, де відкривається тільки широкий, цілковито пустий простір? Ця одноманітність втомлює своєю беззмістовністю. Різноманітність є завжди чимсь у всіх приємностях подорожі, що радує мандрівника.

Це було щастям опинитися в цю пору в іншій країні, краса якої відразу чарує зір. Я не в стані передати, яку насолоду я щойно пережив, блукаючи у великому лісі, де безліч мертвого листя покрило землю та встелило стежки. Я пригадав описи «Рене» Шатобріана: серце билося, як колись при першім читанні цієї болісної та взнеслої зустрічі душі з природою.

Ця релігійна та лірична проза нічого не втратила зі своєї влади наді мною, і я казав собі, здивований моїм зворушенням: молодість, отже, не кінчиться ніколи!

Іноді я помічав крізь зрідле від першого інею листя імлисті обрії долини Лану, що сусідує з найкращою рікою в Європі. Я подивляв тишу та красу краєвиду.

Околиці долини протоків Рейну мають дуже різноманітний вигляд, а околиці Волги всі однакові, але вигляд високорівні, яку тут звуть горами, де вони поділені глибокими долинами, є в цілому холодний та одноманітний. Проте, цей холод та одноманітність є вогнем, життям, рухом у порівнянні з безмежними багнами та безрослинними степами Московщини: цього ранку миготливе соняшне світло останніх красних днів було розлите над цілою природою та позичало південного блиску цим північним краєвидам, що завдяки осіннім випарам загубили сухість своїх обрисів та нерухомість своїх ламаних ліній.

Лісовий спокій цієї пори вражаючий; він контрастує праці на ланах, де людина, використовуючи тиху осінню погоду, поспішає докінчити роботу.

Це повчальне та врочисте видовище, яке має тривати, доки існує світ, мене цікавить так, неначе б я тільки що народжувався чи мав умирати. Це тому, що розумове життя є нічим іншим, як послідовністю відкриттів. Душа, коли вона не загубила цілковито своїх сил у фальшуванні, до якого звикли світські люди, зберігає невичерпну здатність до здивування та цікавосте. Завжди нові сили закликають її до нових зусиль, цього світу більше для неї не вистачає: вона кличе, вона розуміє безкінечне, її думка зріє, вона не старіється, і от це нам обіцяє дещо понад те, чого ми не бачимо.

Ця інтенсивність нашого життя витворює різноманітність, те, що відчувається глибоко, здається завжди новим; воно відновлюється через цю вічну свіжість вражень; кожне нове відчування додає свою нову, окрему краску словам, які призначені його висловлювати, от чому забарвлення стилю є найпевнішою ознакою обновлення, я хочу сказати — щирости чуття. Ідеї взаємно доповняються, їхнє походження затирається, але тональність вислову ніколи не обманює; завдяки притаманності людської душі є це мимовільне об’явлення; воно виникає просто в серці та йде просто до серця, мистецтво заступає його лише недосконало. Воно постає від зворушення. Нарешті, ця музика слова заносить далі, як думка; це те найбільш мимовільне, найсправжніше, найплідніше у висловленні думки; от через що мадам Санд так швидко здобула в нас признання, на яке вона заслуговує.

Свята любове до самотносте, ти є лише життєвою потребою щоденносте!.. Світ такий брехливий, що вдача, залюблена в справедливості, мусить мати нахил до втечі від суспільства. Мізантропія є оклепаним почуттям: це ненависть до брехні. По правді кажучи, немає мізантропів, є дурні, що воліють краще втечу, аніж удавання.

На самоті з Богом людина стає покірною завдяки щирості; вона відпокутує в своїй самотності через мовчання та задуму всі обмани світових балакунів, їхню тріумфальну дводушність, їхню порожню нікчемність, занадто часто нагороджувану. Не даючи себе обманути і зовсім не бажаючи стати обманцем — людина робить себе добровільно жертвою та дбайливо ховає своє існування… В цьому полягає, без сумніву, таємниця життя святих, таємниця легка до зрозуміння, життя тяжке до наслідування. Коли б я був святим, я більше не мав би охоти подорожувати, а ще менше мав би охоту розповідати про мої подорожі; святі знайшли — я шукаю.

Шукаючи, я зробив подорож по Росії. Я прагнув побачити країну, де царює спокій влади, свідомої своєї сили, але прибувши туди, я пізнав, що там царює мовчання страху. Я виніс з цього видовища цілком відмінну науку, аніж та, яку я сподівався там знайти. Цей світ майже зігнорований чужинцями. Москалі подорожують по Європі, щоб утекти від батьківщини, але здалека вони платять їй свою данину підступними вихвалюваннями, а більшість чужинців, що описали її, воліли відкрити лише те, що думали там знайти. Коли обороняють свої упередження супроти очевидности, тоді навіщо подорожувати? Коли порішено бачити нації такими, якими їх хочеться мати, то немає більш потреби вирушати з власної країни.

Я посилаю вам резюме моєї подорожі, написане по повороті до Емсу; я думав про вас, коли писав цю працю. Отже, нехай буде мені дозволено його на вас адресувати.

 

XV

РЕЗЮМЕ ПОДОРОЖІ

 

ВСЕ, ЩО ВРАЖАЄ ВАШ ЗІР У РОСІЇ, ВСЕ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ ДОВКОЛА ВАС — ВСЕ ЖАХЛИВО ВПОРЯДКОВАНЕ, А ПЕРШОЮ ДУМКОЮ, ЩО ПРИХОДИТЬ У ГОЛОВУ ПОДОРОЖНЬОГО, КОЛИ ВІН БАЧИТЬ ЦЮ СИМЕТРІЮ, — ЦЕ ТЕ, ЩО ТАКА ПОВНА ОДНОМАНІТНІСТЬ, ТАКА ПРОТИВНА ПРИРОДНИМ ЛЮДСЬКИМ НАХИЛАМ ВПОРЯДКОВАНІСТЬ НЕ МОГЛА БУТИ ОСЯГНЕНАТА НЕ МОЖЕ ІСНУВАТИ ДАЛІ БЕЗ НАСИЛЬСТВА.

 

Уява благає трохи зрізничкування… даремно, як птахові розгортати свої крила в клітці. Під таким примусом людина може знати та знає від першого дня свого життя, що вона бачитиме й що робитиме до свого останнього дня. Така жорстока Тиранія в урядовій мові зветься пошаною до єдности, любов’ю до порядку. Цей гіркий овоч деспотизму видається таким цінним для методичних душ, що жодна ціна за нього не зависока, як вони кажуть.

У Франції мені здавалося, що я згідний з цими суворими моралістами. А від тоді, коли я пожив під страшною дисципліною, що змушує населення цілої імперії до воєнних правил, я признаюся, що мені тепер більше подобається трохи безладдя, що віщує силу, аніж досконалий лад, що загрожує життю.

В Росії уряд панує над усім і нічого не животворить. У цій безмежній імперії народ, якщо він неспокійний, є німий. Смерть тут ширяє над усіма головами та свавільно влучає в них. Це примушує мати сумнів у вищу справедливість. Там людина має дві труни: колиску і могилу. Матері там мають більше причин до оплакування, аніж смерть своїх дітей.

Я не вірю, щоб там було поширене самогубство, там занадто багато страждань, щоб вбивати себе. Дивні людські звичаї!!! Коли терор панує над людським життям, тоді не шукають смерти, бо вже знають, яка вона є. (Дікенс сказав: «Самогубство рідке серед в’язнів, навіть майже незнане; але раціонально не можна вивести жодного аргументу на користь самотнього ув’язнення з цієї обставини, хоч на це часто покликаються».)

Зрештою, кількість самогубців може бути в Росії велика, але ніхто цього не знатиме. Знання статистики є привілеєм російської поліції. Не знаю, чи до самого імператора доходять точні цифри. Я знаю, що ніяке нещастя не подається до відома суспільносте в його царстві без того, щоб він не дав своєї згоди на таке понюхуюче визнання вищосте передбачення. Гордощі деспотизму такі великі, що суперничають з Божою всемогутністю. Потворна заздрість!!!… До якого збочення впали царі та підданці через тебе? Для того, щоб цар став більш, ніж людиною, чим має бути народ?

Отже, любіть правду, бороніть її в країні, де поганство є основою устрою. Людина, що все може, — це коронована брехня.

Ви розумієте, що це я не імператором Ніколаєм цікавлюся в цю мить, а імператором Росії. Вам багато розповідають про явища, які обмежують його владу, я був вражений надужиттями та зовсім не бачив протиліків.

В очах справжнього державного діяча та всіх практичних людей закони, я згоджуюся з цим, мають менше вартосте, аніж про це гадають наші суворі логіки, наші політичні філософи, бо з рештою про життя народів рішає спосіб, як ці закони вживаються. Так, але життя росіян сумніше, ніж життя всіх інших народів Європи. Коли я кажу народ, то хочу говорити не лише про селян прикутих до землі, а й про все, що складає імперію.

Уряд, що називає себе міцним, та який немилосердно примушує шанувати себе при кожній нагоді, неминуче мусить робити людей нещасливими. У суспільствах усе може служити деспотизмові, яка б, зрештою, не була пануюча в них фікція: монархічна чи демократична. Всюди, де суспільна машина є суворо докладна, там панує деспотизм. Найліпший уряд є той, який найменше дає себе відчувати, але до цього забуття ярма приходять через геніальність, або вищу мудрість та шляхом певного послаблення суспільної дисципліни. Уряди завжди доброчинні в часі юности народів, коли напівдикі народи шанують усе, що рятує їх від безладдя. Вони знову стають такими ж в часі старости народів націй. У цій добі народжуються мішані устрої. Але ці уряди, засновані на порозумінні між досвідом та пристрастю, можуть придатися вже втомленим суспільствам, пружини яких послаблені революціями. З цього слід зробити заключения, що хоч вони не є найміцнішими, але вони лагідніші. Старість держав, так само як і людей, є спокійнішим віком, коли він увінчує славне життя; але середній вік нації завжди тяжкий для переходу: Росія це відчуває.

У цій країні, відмінній від інших, сама природа сталася спільницею примх людини, що вбила свободу ради обожания єдности. Природа також всюди та сама: два погано вирослі деревця та ріденько засіяні на багнистій чи піщаній рівнині — береза та ялина, оце вся природна рослинність північної Росії, тобто околиць Петербургу та довколишніх провінцій, які охоплюють величезні простори країни.

Куди втекти від нещастя цього суспільного ладу в кліматі, в якому можна виходити з хати лише протягом трьох місяців на рік? Додайте ще, що протягом найсуворіших шістьох зимових місяців ніхто не наважується дихати вільним повітрям довше як дві години денно, якщо це не московські мужики. От що Бог сотворив для людини в цих країнах.

А тепер погляньмо, що людина створила сама для себе. Одним із світових чудес є безперечно Санкт-Петербург; Москва теж вельми мальовниче місто, але що сказати про вигляд провінції?

Ви побачите в моїх листах надмір одностайносте, посталої від надужиття єдиновладства. Один чоловік у цілій імперії має право бажати; з цього виходить, що лиш він один має власне життя. Відсутність душі зраджує себе в кожній речі. З кожним кроком, що ви його робите, відчуваєте, що цей народ позбавлений своєї незалежносте. Через двадцять чи тридцять миль на всіх шляхах на вас чекає одиноке місто, воно завжди таке саме. Тиранія винаходить лише засоби для свого ствердження, вона мало турбується добрим смаком мистецтв.

Любов російських імператорів та будівничих цивільної архітектури в Росії до простоїлінії, до мало взнеслих будівель та просторих вулиць суперечить законам природи та життєвим потребам життя в країні холодній, імлистій та безнастанно нараженій на великі вітри, що запорошують вам обличчя. Під час цілої моєї подорожі я даремно намагався зрозуміти, як така манія могла захопити мешканців країни, до такої міри відмінної від батьківщини архітектури, яку пересаджують до Росії; росіяни ймовірно розуміють не більше мене, бо вони не є панами своїх смаків, так само, як і своїх вчинків. їм накинули те, що зветься мистецтвом, так як їм наказують робити військові походи. Полк та його дрібничковий розпорядок є взірцем для всього суспільства.

Піднесені вали, високі, дуже наближені до себе будинки, кривулі вузьких середньовічних міст — надавались би тут краще, ніж недолуге наслідування античних міст до підсоння та звичок Росії; але впливові росіяни найменше дбають про країну, якою вони керують та найменше рахуються з її генієм і потребами.

Коли Петро Великий публікував свої цивілізаційні накази від Татарії до Лапландії, середньовічний стиль уже давно вийшов в Європі з моди; росіяни, навіть, коли їх оздоблюють назвою великих, вміли лише наслідувати моду.

Ця готовість до наподобнювання зовсім не йде в парі з амбіцією, яку ми їм признаємо, бо не можна панувати над тим, що копіюється; тут все є суперечне вдачі цього поверховного народу. Зрещтою, що його зокрема визначає, — це брак винахідливосте. Для винаходів потрібна незалежність, а тут є майнування навіть у пристрастях. Якщо цей народ прагне своєї черги на світовому коні, то не для виявлення своїх здібностей, які його мучать в бездіяльності, а лише для того, щоб знову почати наново історію завершених суспільств. Його амбіцією є не могутність, а зарозумілість. Він не має жодної творчої сили; порівняння — от його хист, наподобнювання — от його геній. Коли ж він усе ж здається обдарованим рисами своєрідносте, то це тому, що ніколи жоден народ на землі не мав такої потреби взірців; від природи схильний до спостережень, він стає самим собою лише тоді, коли мавпує створене другими. Що він має своєрідного, — це те, що в більшій мірі, ніж кожний інший народ відзначається хистом підроблювання. Його єдиною первісною здібністю є вміння репродукувати чужинецькі винаходи. В історії він буде тим, чим у літературі є зручний перекладач. Москалі приречені перекласти європейську цивілізацію азіатам.

Хист до наподібнень може стати корисним та навіть подиву гідним у народів, щоб тільки він не надто розвивався; але він убиває всі інші таланти, коли їх випереджає. Росія — це суспільство імітаторів. Кожна людина, що нічого, крім копіювання не вміє, неминуче впаде в карикатуру.

Вагаючись від чотирьох століть між Європою та Азією, Росія ще не могла досягнути того, щоб визначитись своїми творами в історії людського духу, бо її національний характер стерся між цими запозиченнями.

Релігія, що вийшла з царської палати, щоб тримати порядоку військовім таборі, — не відповідає найвищим прагненням людської душі. Вона допомагає поліції обманювати народ: оце і все.

Вона зарані зробила цей народ негідним ступеня культури, якого він добивається.

Коли на Заході нащадки варварів студіювали старовинні твори з пошаною майже погань, то вони їх модифікували, щоб засвоїти собі. Хто може пізнати Верґіля в Дайте? Гомера — в Тассо? Навіть самого Юстініана та римські закони у феодальних статутах? Наслідування далеких від нинішніх днів майстрів може допомагати сучасникам висловлювати їхні власні думки; воно не може звести їх до невільничого повторення. Натхненна пошана, яку вони мали супроти минувшини, — була далека від того, щоб затирати їхнього генія; вона збуджувала його, але москалі не так поступали супроти нас.

Вони підроблюють форму суспільства, не переймаючись її творчим духом. І коли мають переймати цивілізацію не від старовинних законодавців людства, а від чужинців, багатствам яких заздрять, не шануючи їхнього характеру, то така імітація є ворожою та в той самий час впадає в дитинство. Коли від чужинця, яким бундючно погорджується, переймаєте все, включно до способу мешкання в його домі, одяг та розмову, тоді ви стаєте калькою, наслідуванням, луною, відблиском. Тоді ви вже не існуєте самі по собі.

Середньовічні суспільства, що жили своїми віруваннями, могли поклонятися античності без небезпеки її травестування, бо сила творення, коли вона існує, ніколи не губиться в праці людини… Скільки уявлення було в ерудиції XV та XVI століть!

Пошана до зразків — це ознака творчого духу.

От через що студії класиків на Заході в добі відродження вплинули тільки на літературу та мистецтво. Розвиток промислу, торгівлі, природничих наук є виключним досягненням сучасної Європи, яка для цих галузей майже все знайшла в собі самій. Забобонне захоплення, з яким вона ставилася до поганської літератури, не стало на перешкоді до того, що її політика, релігія, філософія, форма урядів, спосіб ведення війни, розуміння чести, звичаї, дух, суспільні звичаї — виросли з її власних джерел.

Одинока Росія, пізно цивілізована, через нетерплячку своїх вождів була позбавлена глибокого кільчення та добродійств повільного і природного розвитку культури. Росії бракувало Грунтовної праці, що створює великі народи та готує націю до творчого життя, себто до опромінювання інших. Я часто помічав те, що в цій країні суспільність, так як її створили її суверени, є лише величезною теплицею з гарними екзотичними рослинами. Це не є поважний витвір вільної нації.

Російська нація вічно відчуватиме цей брак власного життя, якого вона не мала в добі свого політичного пробудження. Юність — ця працелюбна пора, коли людський дух перебирає на себе всю відповідальність за свою незалежність, проминула даремно для неї. її володарі, а найбільш Петро І, зневажаючи час, примусили її насильно перескочити з дитинства до мужности. Ледве видершися з-під чужеземного ярма, вони вважали свободою все, що не було монгольським пануванням. Отак на радощах своєї недосвідчености Росія прийняла рабство за визволення, бо це рабство було їй накинуте її законними володарями. Цей упідлений під поневоленням народ почував себе досить щасливим, досить незалежним, аби лиш його тиран мав московське ім’я, замість татарського імени.

Наслідки цієї омани тривають ще й тепер, духова оригінальність втекла з цього ґрунт) діти якого привчені до неволі, до цього дня ставляться поважно лише до терору та до амбіцій. Для них мода є лише елегантним ланцюгом, якого носять лише на людях… Московська ввічливість, як би нам не здавалося, що її добре відограють, є більш церемоніальна, ніж природна, бо ввічливість є квіткою, що розвивається лише на верху суспільного дерева. Цієї рослини не можна прищепити, вона вкорінюється, а стовбур, що має її тримати, потребує віків для росту. Треба, щоб багато напівварварських поколінь відмерли в країні раніше, як торішні верстви суспільного ґрунту почнуть родити справді ввічливих людей. Багатьох віків спогадів потрібно для виховання культурного народу. Лише дух дитини, народженої від культурних батьків, зможе досить швидко дозріти, щоб схопити, що складається на поняття ввічливосте. Це таємний обмін добровільних зречень. Немає нічого більш делікатного, можна сказати — більш дійсно морального, ніж засади, що створюють досконалу елегантність звичаїв. Така ввічливість для того, щоб витримати іспит пристрастей, не може бути цілком відмінна від шляхетносте почувань, яких ніхто не набуває для себе самого, бо перше виховання впливає переважно на душу. Одним словом, справжня світовість є спадщиною; наше століття вважає час за ніщо, а природа у своїх створіннях дуже на нього впливає.

Давніш певна витонченість смаків визначала росіян півдня, а завдяки зносинам, підтримуваним упродовж цілої старовини київськими князями, в найбільш варварських століттях, з Царгородом, любов до мистецтва панувала в цій частині слов’янської імперії так само, як традиції Сходу там утримали відчуття великого та увічнили певну вмілість серед митців і робітників. Але ці переваги, плоди старовинних зв’язків з народами поступово розвиненими в традиціях культури, одідиченої від античности, були втрачені після наїзду монголів. (Треба дивуватись, як Кюстін, користуючись фальшивою московською історією Карамзіна, все ж таки побачив справжнє обличчя давньої України — Київської Русі — та її європеїзм.)

Кюстін істотно помиляється, коли бачить причину своєрідности московського режиму в православній Церкві, бо справжня причина захована в московській духовості, яка перетворила Церкву на першу рабиню держави. Але він був під впливом своїх католицьких інформаторів, Козловського й Чаадаєва.

Ця криза примусила, так би мовити, первісну Росію (Мова про Київську Русь — Україну) забути свою історію. Невільництво витворює пониження, що виключає справжню ввічливість, ця остання не є від рабства, бо вона є висловом найбільш взнеслих та найбільш делікатних почувань. Отже, лише тоді, коли ввічливість стає до певної міри розмінною монетою поміж всім народом, то можна сказати, що цей народ культурний. Тоді первісна грубість, брутальний егоїзм людської природи злагіднюються вихованням, яке кожен дістає в своїй родині. Де б не народилася дитина, вона не є співчутлива, і коли вона на початку свого життя не буде відвернена від своїх жорстоких нахилів, то ніколи вона не стане по-справжньому ввічлива. Ввічливість є кодексом співчуття, застосованого до щоденних відносин суспільства. Цей кодекс навчає найбільш співчувати терпінням спричиненим себелюбством; це також найбільш загальний лік, найбільш уживаний, найбільш практичний, який досі знайдено проти егоїзму.

Хай кажуть, що хочуть, але всі ці тонкощі — природний наслідок праці часу — незнані сучасним росіянам, які більше пригадують Сарай, аніж Візантію, та які, поза малими винятками, є ще тільки добре одягненими варварами. Вони мені видаються погано намальованими, але дуже добре лакованими портретами. Для того, щоб ваша ввічливість сталася справжньою, треба довший час бути людяним раніше, ніж стати ввічливим.

Цар Петро І з усією нерозважністю неотесаного генія, з цілою сміливістю людини тим більш нетерплячої, що вважав себе всемогутнім, з витривалістю сталевого характеру, взявся відібрати нашвидку від Європи овочі цивілізації — перевезені, замість того, щоб зважитись поволі кидати насіння у свій власний ґрунт. Цей занадто прославлений цар зробив лише штучний витвір, але добро, яке створив цей варварський геній (рівнозначний з Гітлером і Сталіним — ред.) було переходове, а зло непоправне.

Чому ж Росія так залежить від того, щоб відчувати себе тяжкою загрозою для Європи? Впливати на європейську політику? Штучні інтереси! Суєтливі примхи! Що було б важливим для Росії, — це мати в самій собі життєву основу та її розвивати. Нація, яка не має нічого свого, крім слухняности, не є жива. Її поставили біля вікна: вона дивиться, вона слухає, вона діє неначе глядач, що сидить на виставі. Коли ця гра буде припинена?»

Далі, у висновках зі своєї мандрівки, Кюстін пише так: «Слід було б спинитися і розпочати наново. Чи таке зусилля є можливе? Чи можна перебудувати підвалини такої просторої будівлі? Занадто недавня цивілізація російської імперії, яка б вона не була штучна, витворила вже досить реальні наслідки, яких не в стані усунути жодна людська влада. Мені здається, що не можна керувати майбутнім народу, не рахуючись зовсім із сучасним його станом. Сучасність, коли вона силоміць відірвана від минулого, ворожить лиш нещастя. Уникати цих нещасть для Росії, примушуючи її брати до уваги свою давню історію, яка була наслідком її первісного характеру, — таке буде невдячне, але більш корисне, хоч менш блискуче завдання для людей, що покликані керувати цією країною.

Не проти тирана, а проти тиранії мають тут боротися приятелі людства. Було б несправедливо обвинувачувати імператора за нещастя імперії та хиби уряду. Сила однієї людини не дорівнює накиненим завданням суверена, який відразу хотів би стати людяним над нелюдяним народом.

Треба опинитись у Росії, треба бачити зблизька, що тут твориться, щоб зрозуміти все, чого не може вдіяти всемогутня особа, зокрема, коли вона хоче творити добро.

Прикрі наслідки діяльносте Петра І були ще погіршені за довгого царювання жінки, що керувала своїм народом лише для своєї забави та на здивування Європи… Європи, завжди Європи!.. Ніколи не Росії!..

Петро І та Катерина її дали світові велику та корисну науку, за яку заплатила Росія. Вони навчили нас, що деспотизм є найгірший тоді, коли він вдає, що робить добро, бо тоді він виправдовує свої найдикіші вчинки добрими намірами, а зло, яке мало бути б ліками, не має меж. Одвертай злочин тріумфує коротку добу; але фальшиві чесноти заводять завжди на манівці дух народу, засліпленого блискучими принадами злочину, величністю певних злочинств, які виправдовувалися обставинами. Утверджується віра, що є дві злочинносте, дві моралі, та, що кінечність, «вища справа», як колись казали, виправдовує злодіїв високого рангу, щоб тільки вони вміли погодити свої вчинки з пристрастями країни.

Тиранія, одверто так названа, мало мене, лякала б, якби гноблення не виступало в масці любови до порядку. Сила деспотизму є лише в масці деспота. Коли суверен примушений більше, не брехати, то народ є вільний; я не знаю в цьому світі більшого лиха поза брехнею. Якщо ви боїтеся тільки гвалтовної та одвертої сваволі, то йдіть до Росії; там навчитеся боятися найбільше лицемірної тиранії.

Не можу заперечити того, що зі своєї подорожі приношу думки, яких раніше я не знав. Я нізащо не проміняв би неприємностей, яких я зазнав у цій подорожі. Якщо друкую повідомлення, то докладне, бо ця подорож змінила мої погляди в багатьох відношеннях. Про це знатимуть усі, хто їх читатиме; але моє розчарування лишилось би незнаним. Тому я мушу і це оголосити.

Потім Кюстін запитує:

«Чи це моя помилка, що, їдучи з наміром одержати від самодержного уряду нові аргументи проти деспотизму наших сторін, проти безладдя охрищеного іменем свободи, я був вражений злочинами самодержавства, тобто тиранії, прозваної добрим порядком? Російський деспотизм є фальшивим ладом, а наш республіканізм є фальшивою свободою. Я воюю проти брехні всюди, де її помічаю, але є більше, ніж один рід брехні. Я забув про брехні самодержавної влади; сьогодні я докладно розповідаю про них, бо, описуючи мою подорож, я завжди щиро розповідаю про те, що бачив.»

«Я ненавиджу підтексти. Я бачив, що в Росії порядок є підтекстом для гноблення, як у Франції свобода для зависти»…

«У Росії, яка б не була зовнішність речей, під сподом усього криється насильство й сваволя. Тиранія діє тут тихою силою терору — це, на сьогодні, одинокий рід щастя, яке цей уряд приносить своїм народа м.»

Це є один із багатьох випадків, коли написані понад сто років тому думки де Кюстіна зберігають свою гостру актуальність до наших часів, скільки б солідарно не верещали євразійські крикливці в численних товариствах боротьби проти «наклепів» на «історичну» та сучасну Росію.

А ось ще одне вражаюче, блискуче визначення московської душі: «Це не від нині переймає москалів страх бути осміяними з боку чужинців. Цей чудернацький народ сполучає крайнє самозадоволення з надмірною зневірою в себе; назовні — задоволення, а в глибині — стурбоване приниження — от що я бачив у більшосте москалів. їхня суєтливість, що ніколи не втомлюється, завжди мучить їх так, як гордість мучить англійців. Наївність, ця щирість цілком мимовільного вислову, це забуття особистости в інтересі правди, простота — їм не знані. Народ наслідувачів ніколи не стане наївним; розрахунок у ньому завжди вбиватиме щирість.»

Сам Карамзін пише про прикрі наслідки монгольського ярма для характерів москалів. Якщо мене вважають суворим за моїх сусідів, то слід зважити, що вони підтверджені поважним автором, що має скорше нахил прощати.

«Національна гордість, — пише він, — зникла серед росіян; вони звернулись до штучних засобів, які заступають силу для людей, засуджених на рабську покору. Хитрі для обманювання татар, москалі: стали також більше вченими в мистецтві обманювання себе взаємно; відкуплюючи у татар свою особисту безпеку, москалі стали більше пожадливими на гроші та менше вражливими на образи, на зневагу, бо були безнастанно виставлені на знущання чужинецьких таранів!» (Карамзін, Т. V, р. 4, ст. 447).

Далі: «Може бути, що сучасна вдача росіян заховає кілька плям, якими її забрудило варварство монголів.»

«Ми помічаємо, що разом із багатьма високими почуваннями, у нас занепала хоробрість, живлена найбільше національною гордістю»…

«Свідчення Карамзіна видаються мені подвійно важливими в устах такого придворного і такого боязкого історика, яким він був. Я міг би збільшити ряд прикладів, але я, здається, навів досить їх для того, щоб встановити право щиро висловлювати мої думки.»

Далі знаходимо у висновках з подорожі Кюстіна дуже влучне окреслення московського імперіалізму, що прагне до захоплення цілого світу: «У серці московського народу кільчиться розхристана амбіція; ця амбіція не знає меж, вона може затроювати лише пригноблені душі, а живиться вона нещастям цілої нації. Ця нація істотно загарбницька й пожадлива в наслідок нужди; вона в своєму приниженому підкоренні леліє надію поширити тиранське панування на інших; слава, багатство, що їх вона сподівається, відвертають її думки від ганьби, в якій перебуває, а щоб змити з себе нечестиву пожертву цілої суспільної та особистої свободи, ця рабиня навколішках мріє про панування над світом.»

«Це не людину обожнюють, не імператора Ніколая, а амбітного пана нації — ще більш амбітної, ніж він сам. Пристрасті москалів викроєні на зразок пристрастей старовинних народів; у москалів все нагадує Старий Заповіт, їхні надії і їхні муки великі, неначе їхня імперія.

Там ніщо не має меж, ані терпіння, ані нагороди, ані пожертви, ані надії. їхня могутність може стати величезною, але вони куплять її за ту ціну, яку народи Ази платять за сталість їхніх урядів, — ціною нещастя.

Росія бачить в Європі здобич, яка через наші роздори, раніше чи пізніше, буде їй віддана на поталу; вона вирощує серед нас анархію в надії скористатися зіпсуттям, викликаним нею, бо воно сприяє її намірам: це історія Польщі, розпочата на велику скалу. Від довгих років Париж читає революційні часописи, революційні в кожнім сенсі, підкуплені Росією. «Європа — кажуть — у Петербурзі вступає на шлях, яким ішла Польща, вона вичерпується через пустий лібералізм, тоді як ми лишаємось могутніми, якраз через те, що ми не є вільними; потерпім у ярмі; ми примусимо інших заплатити за нашу ганьбу.»

План, який я вам розкриваю, може видатися для неуважних очей химерним, але його визнає справжнім кожен втаємничений у хід справ в Європі та в урядові таємниці останніх двадцяти років. Він подає ключ до багатьох таємниць, пояснює одним словом надзвичайну важливість того, чому загально шановані та поважні особи бажають тут, щоб чужинці бачили їх лише з гарного боку. Коли б росіяни були, як вони кажуть, опорою ладу та законности, то чи використовували б революціонерів та, що ще гірше, послуговувалися б революційними засобами?

Далі у своїх висновках з подорожі де Кюстін з жалем згадує про теперішнє прихильне (за Папи Римського Григорія XVI) ставлення Ватикану до палкінського «райху». Поза тим він обстоює суто революційну роль Росії всупереч усім «легітимним» маскуванням її оберполіцмайстра та ширше спиняється над моральним упадком уярмленої царями православної Церкви.

«Потворне признання для Росії з боку Риму є одним з наслідків обману, перед яким я хочу вас перестерегти. Рим та ціле католицтво не має більшого й небезпечнішого ворога, ніж імператор Росії. Раніш чи пізніш, схизма царюватиме в Царгороді; от тоді християнський світ, поділений на два табори, переконається, яку кривду вчинила римська церква через політичне засліплення її керівника.

Цей володар, наляканий безладдям, у яке впали суспільства по його вступі на папський престіл, занепокоєний моральним злом, яке спричинили Європі наші революції, без підтримки, загублений серед байдужого або насмішкуватого світу, найбільше боявся народніх повстань, від яких він потерпав та бачив терпіння своїх сучасників. Тоді, йдучи назустріч зловорожим впливам певних обмежених душ, він тримався людської мудрости, обережности. Він показав себе мудрим на світський взір, зручним на людську міру, отже сліпим та слабим перед Богом. От чому справу католицтва в Польщі покинув її природний оборонець, видимий вождь справжньої Церкви. Чи багато є тепер націй, що пожертвували б своїх вояків задля Риму? А коли в своїм зреченні папа ще знаходить народ, готовий дати себе задушити для нього… він його відлучає! Він єдиний володар на землі, який мусив би бути до смерти з тим народом, відлучає його, щоб приподобатись зверхникові схизматицької нації! Вірні питають із жахом, що сталося з невсипущої яснозорости святого престолу; мученики, вражені відлученням, бачать католицьку віру зрадженою Римом грецькій політиці. І Польща, збентежена в своїм святім спротиві, кориться своїй долі, не розуміючи її. Ці закиди, що, здається, не переступають межі пошани, були виправдані останніми постановами римського двору.

Чи не визнав заступник Бога на землі ще від Вестфальського трактату, що всі війни в Європі є релігійними війнами?…».

Далі де Кюстін пише, що Ватикан під впливом московських послів понизився до звичайної уступливої та компромісової світської чи «королівської» політики. Як віруючий католик — маркіз зазначає:

«Трон королів переходовий у своєму триванні, а трон папи — вічний, так, вічний, бо священик на цьому троні буде величніший та передбачливіший у катакомбах, ніж у Ватикані. Обманутий хитрощами дітей доби, він зовсім не помітив істоти речей та в збоченнях, куди його кинула політика страху; він забув черпати свою силу звідтіль, де вона є: в політиці віри.

Незнання релігійних справ тепер таке, що один католик, людина великого розуму; якому я читав цей уступ, перебив мене словами: «Ви вже більше не католик, — сказав він мені, — ви ганите папу!!!» Неначе б папа був безгрішним так, як він є непомильним у справах віри. Бо й ця непомильність сама підлягає певним обмеженням, як твердять ґаллікани, що проте вважають себе за католиків. Чи Дайте був коли заскаржений за єресь? А проте якою мовою він промовляє до пап, яких він умістив у своєму пеклі? Найліпші люди нашого часу впадають у плутанину ідей, що викликала б сміх у школярів минулих віків. Я відповів моєму критикові, відсилаючи його до Боссюета. Його виклад католицького вчення, ухвалений, стверджений, прославлений повсякчасно та прийнятий римським двором, достатньо виправдовує мої засади.

Ще терпеливосте, а часи достигають, незабаром ціле питання буде яскраво поставлене і правда, боронена своїми законними оборонцями, знову поширить свою владу над духом націй…»

Московський грецький клер ніколи не був і не буде нічим іншим, як поліцією, вбраною в уніформи, дещо відмінні від шат світського війська імперії. Попи та їхні єпископи творять полк клериків під проводом імператора; от і все.

Зрозумієте аж тепер важливість погляду, насмішкуватого слова, листа, дотепу, усміху, а ще більше книги в очах цього уряду, якому сприяє довірливість його народів та запобігливість усіх чужинців?… Одне слово правди, проголошене в Росії — це іскра, що впаде на бочку з порохом.

Що значить для керівників Росії обдертість, блідавість солдатів імператора? Ті живі тіні мають найгарніші уніформи в Європі. Яке значення мають грубі лахи, під якими ховаються в середині їхніх касарень ці позолочені примари?… Байдуже, що вони вбогі та брудні, щоб лиш блищали на показ… Закаптурена мізерія — таке є багатство росіян: для них зовнішність є всім, а зовнішність у них бреше більше як деінде. А тому кожний, хто піднесе руку заслону, назавжди втрачає репутацію в Петербурзі.

Суспільне життя в цій країні є перманентною змовою проти правди. Там вважають зрадником кожного, хто не є обманцем; там сміятись з побрехеньок, заперечувати брехню, суперечити політичному самозвеличанню, виправдовувати покірність — усе це є замахом на безпеку держави та володаря. Це означає обрати для себе долю революціонера, ворога ладу, злочинця, зрадника держави… А вам відомо, яка ця доля жорстока! Слід визнати, що вражливість, що в той спосіб проявляється, є більш небезпечною, ніж виглядає смішною; до дрібниць розроблений нагляд такого уряду, разом з відкритою пихою цього народу, стає чимсь жахливим; це вже не смішне.»

Можна ще раз сказати, що спостереження Кюстіна про уряд та суспільство в Росії в 1839 році зовсім відповідають теперішнім московським обставинам. «Im Osten nichts neues» — такими словами можна перефразувати титул знаного давнього твору Еріха-Марії Ремарка, «На Сході нічого нового» — все, як було, так і є…

Далі Кюстін зазначає: «Російська цивілізація ще знаходиться так близько до свого джерела, що скидається на варварство. Росія є воюючим суспільством, її сила не полягає в ідеях, вона є у війні, отже у хитрощах і жорстокості…

Тепер москалі торочать про поміркованість, протестують проти здобуття Царгороду; бояться, як вони кажуть, усього, що може побільшити імперію, де віддалення вже є лихом. Вони бояться навіть… уявити собі — як далеко сягає їхня обережність!… вони бояться теплого підсоння!.. Зачекайте трохи, і побачите, чим скінчаться всі ці побоювання.

І я не мав би вказати на стільки брехень, стільки небезпек, стільки загроз? Ні, ні, краще було мені помилятися та говорити, ніж бачити правильно та мовчати. Якщо потрібна відвага, щоб розказати про те, що я бачив, то злочином було б ховати це.

Москалі не відповідатимуть мені; вони скажуть: «Чотири місяці подорожі, він не добре бачив».

Це правда, я бачив мало, але я зрозумів багато.

Або вони зроблять мені честь запереченнями, вони відкидатимуть факти, факти — сирий матеріал кожного звіту, які звикли вважати за ніщо в Петербурзі, де минуле, як і майбутнє та сучасне, є до диспозиції володаря. Бо, ще раз, москалі не мають нічого свого крім слухняности та наподібнювань; керування їхнім розумом, їхніми поглядами, їхньою свобідною волею — все це належить суверенові. У Росії історія творить частину посілостей корони, вона моральна власність володаря так, як люди та землі творять його матеріальну власність; її держать у коморі разом із царськими скарбами та з неї показують лише те, що хочуть зробити відомим, Спогади про те, що діялося вчора, є власністю імператора; він змінює відповідно до свого бажання літописи країни та щоденно роздає своєму народові історичні правди, які згоджуються з вигадками моменту. Ось як Мінін та Пожарськйй, герої забуті від двох сторіч, були зненацька відкопані та стали модні у хвилини інвазії Наполеона. Це тому, що в цей саме момент уряд дозволяв на патріотичний ентузіазм».

Знову таки, як ці слова, написані 115 років тому, чудово надаються до сучасної московської дійсності, хоч би й з 1941-1958 років.

Далі Кюстін спиняється над синодальною московською вірою та подає на кількох сторінках історію виступу Чаадаева, його «Філософічний лист», який з гострим засудженням урядової релігії Росії появився в жовтневій книзі московського часопису «Телескоп» та викликав нечуваний у цій країні скандал.

Багато дечого із спостережень де Кюстіна над московським православієм залишилося актуальним і досі. От хоч би такі його слова:

«Ця церква є мертва, однак, якщо судити на основі того, що діється в Польщі (тут маркіз має на увазі всі країни на захід від кордонів Польщі, з-перед 1772 року, отже не стільки саму Польщу, як Правобережну Україну та Білорусь. В іншому місці своєї книги — лист тридцять третій, від 23-го серпня 1839 року — маркіз називає такі країни Східної Європи, як Волинь, Україна, Росія, Польща), то вона може стати переслідувачем у той час, як ще не має ані досить великих чеснот, ані досить великих талантів, щоб здобувати розумом. Одним словом, російській церкві бракує того самого, що цілій країні: свободи, без якої зникає дух життя та гасне світло.

Далі у своєму «резюме подорожі» він присвячує кілька сторінок Чаадаеву та прикрій долі цього філософа, що стрінула його по видрукуваній, в перекладі на московську мову, на сторінках «Телескопа», в жовтні 1836 року — «Філософічного листа».

Ніколай Палкін проголосив Чаадаєва божевільним. Кюстін подає цю подію, як ілюстрацію небезпеки московсько-православного фанатизму.

Самого опису переслідувань Чаадаєва за його оригінальні та сміливі думки тут не перекладаємо. Вони вже досить широко відомі й без того.

А оце останні дві сторінки резюме де Кюстіна, Тут Росія порівнюється з Еспанією, країною, яку давніше Кюстін відвідав та змалював так

«Країна, яку я щойно відвідав, є понура та одноманітна в такій мірі, як та, яку я колись змалював, є блискуча та різноманітна. Зробити з того сумлінний образ, означає відмову від того, щоб подобатись. У Росії життя таке сумне, як в Андалузії воно радісне. Російський народ нудний, естонський — повний дотепности. В Естонії брак політичної свободи винагороджений особистою незалежністю, що, мабуть, не існує ніде інде в такій мірі, а її наслідки є вражаючі. Еспанець живе з Любови, москаль — з розрахунку; еспанець розповідає все, а якщо не має про що розповідати, то він вигадує; москаль скривається з усім, а коли не має що скривати, то відмовчується, щоб мати таємний вигляд, і навіть, якщо він мовчить без розрахунку, то робить це з призвичаєння. В Еспанії бояться розбійників, але там крадуть лише на широких шляхах; у Росії дороги є певні, але вас конче обкрадатимуть у приміщеннях. Еспанія повна спогадів та руїн, що походять з усіх віків; Росія постала вчора, її історія багата лише обіцянками. Еспанія настовбурчена горами, що змінюють краєвид з кожним кроком породожнього; Росія має один і той самий краєвид з одного кінця аж по другий кінець рівнини. Сонце освітлює Севіллю, воно животворить усе на півострові; туман покриває далечінь краєвидів Петербургу, що завжди імлисті, навіть у найкращий вечір влітку. Нарешті, обидві країни в усіх точках протилежні одна другій; це протилежність дня — ночі, вогню — льодові, півдня — півночі.

Треба пожити на цій самоті без відпочинку, у цій в’язниці без дозвілля, яку називають Росією, щоб відчути свободу якою користуються в інших країнах Європи, яку б форму уряду вони не засвоїли. В Росії свободи немає ні в чому, хіба що, кажуть мені, в одеській торгівлі. Ото ж імператор, завдяки своєму відчуттю, зовсім не любить духу незалежности, що панує в цьому місті, добробут якого створився завдяки розумові та правоті француза (Дюка Рішеліє, першого міністра за Людовика XVIII).

Коли ваш син буде незадоволений у Франції, стосуйте мою рецепту, — кажіть Йому: «їдь до Росії». Ця подорож корисна для кожного чужинця; кожний, хто таки добре побачить цю країну, буде задоволений життям всюди інде. Завжди добре знати, що існує на світі суспільність, у якій неможливе жодне щастя, бо згідно закону природи — людина не може бути щасливою без свободи.

Така згадка робить вас поблажливим, подорожній, повернувшись на своє попелище, може сказати про свою країну те, що один мудрець сказав про самого себе: «Коли я оцінюю себе, я дуже скромний, але я гордий, коли я порівнюю себе з іншими.»

Такими словами закінчує маркіз де Кюстін резюме подорожі.

Далі, в кінці його книги, чи властиво четвертого її тому, ідуть додатки: історія двох полонених французів з 1812 року в Росії, родовід брунсвікської князівської родини, до якої належав нещасливий Іван VI, що ціле життя був ув’язнений з раннього дитинства в самотній келії в Шліссельбурзі, звідки його в 1762-му році невдало намагався звільнити нащадок українського емігранта, поручник Мирович (див. історичний роман Дм. Ів. Мордовця — «Цар та поручник»). Нарешті, принаймні в п’ятім брюссельськім виданні, є ще один додаток — передрук французької брошури, яку написав урядовець московської амбасади в Парижі, Ксаверій Лабенський, поляк (чи може скорше спольщений українець) — католик, п. н. «Слово про твір п. Де Кюстіна п. н. «Росія в 1839 році».

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s