Правда про Росію (частина третя)

VIII

КРЕМЛЬ І ЙОГО ЖИТЕЛІ-ТИРАНИ

 

НЕ ВВАЖАЮЧИ ПОТРІБНИМ ДОКЛАДНІШЕ ЗУПИНИТИСЯ НА ДАЛЬШИХ СТОРІНКАХ ЛИСТІВ ДЕ КЮСТІНА, ПРИСВЯЧЕНИХ ІВАНОВІ IV, УВАЖНІШЕ РОЗГЛЯНЕМО ДОДАТОК ДО ЛИСТА 26-ГО, ЯКИЙ СПОЧАТКУ БУВ ПРИСВЯЧЕНИЙ ХАРАКТЕРИСТИЦІ КРЕМЛІВСЬКОЇ АРХІТЕКТУРИ, ПРО ЯКУ КЮСТІН ПИШЕ ТАК:

 

«Я хочу вам ще раз сказати, що мистецтво не має назви для окреслення архітектури цієї пекельної твердині; стиль цих палаців, цих в’язниць, цих каплиць, що звуться соборами, не нагадує нічого знаного. Кремль не є ані в мавританськім стилі, ані в готичнім, ані в старовиннім, ані навіть у чистім візантійськім. Це, даруйте мені цей вираз, архітектура царична (czarigue).

Іван є ідеалом тирана, Кремль є ідеалом палацу тирана. Цар є мешканцем Кремля; Кремль це дім царя. Я не маю нахилу до нововитворених слів, але «царична архітектура» — таке окреслення потрібне для кожного мандрівника, бо жодне інше не в стані вам змалювати того, що воно викликає в думках кожного, хто знає, що таке цар.

В Москві є два міста; місто катів та місто жертв. Історія нам оповідає, як ці два міста могли народитися поруч себе та існувати — одно серед другого.

Кремль був відгаданий Лямартіном, що, не бачивши його, змалював його в своїм описі міста допотопних велетнів. Не зважаючи на поспіх праці, або може, дякуючи цьому поспіхові, що заступає імпровізацію, «Упадок Янгола» має місця першорядної краси, це поезія фресок… (Lamartine: «La Chute d’un Ange»),

Признаюся, що для того, щоб добре оцінити якості цього епічного твору, мені довелося прийти аж до підніжжя Кремля, читати криваві сторінки історії Росії. Карамзін, хоч він і боязкий історик, але повчальний, бо він має чесну основу, яка пробивається крізь його розважливі звички та яка змагається з його московським походженням та із забобонами його виховання. Бог покликав його помститися за людство, можливо всупереч йому та всупереч авторові. Без потурань — що я йому закидаю — йому не дозволили б писати, безсторонність викликає тут враження революції, а моя щирість буде визнана за зраду.

Я почну з вибачень, що ними Карамзін вважає потрібним звернутися до деспотизму після того, як він насмілився змалювати тиранію: суміш відваги та боязні, яку ви зустрічаєте в цьому уступі, надихне вас, як і мене, подивом всуміш із співчуттям до історика, так придавленого подіями щодо вислову своїх думок.

Том 9, ст. 556: «Щойно звільнена від ярма монголів, Московщина мусила побачити себе ще здобиччю тирана. Вона його перенесла та зберегла любов до самовлади, переконана, що сам Бог надсилає на людей чуму, землетруси та тиранів. Замість того, щоб розбити в руках Івана залізне берло, яким він її гнобив, вона підкорилася деспотові, без іншого рятунку поза молитвою та терпеливістю, щоб одержати за щасливіших часів Петра І та Катерину II (історія воліє не згадувати за живих). Неначе греки в Термопілях (порівняння яскраво московське й доказує зайвість історичних студій, коли з них витягаються вимушені висновки. Проте, слід зазначити, Карамзін має визначний розум, але він родився та мешкав у Росії — Кюстін), побожні та світлі мученики гинули на помості за батьківщину, віру та присягу, не допускаючи навіть думки про спротив (і ви насмілюєтесь визначити мучеництвом подібну підлеглість! — К). Немає підстав, щоб вибачити жорстокість Івана. Кілька чужеземних істориків твердили про змови, які він знищив; за одно згідним свідченням наших літописів та всіх урядових документів, ці змови існували лише в затьмареній голові царя. Коли б бояри, духівництво, міщани снували зраду, яку їм закидали, вони б ніколи не покликали тигра з його печери в Олександрівській слободі. Ні, він впивався кров’ю ягнят, а останній погляд, який його жертви кидали на світ, благав від сучасників та нащадків справедливости та співчутливого спогад).

Помимо всіх можливих моральних та метафізичних пояснень, вдача Івана, кривавого тирана у зрілому віці та на схилі життя, є загадкою для людського серця та ми ставили б під сумнів найбільш правдиві звіти про його життя, коли б літописи інших народів не давали рівно дивовижних взірців».

Карамзін веде далі свою оборону дуже похлібним для Івана IV порівнянням з Каліґулею, Нероном та Людовиком XI. Далі історик пише: «Ці звироднілі істоти, суперечні всім законам розуму, появляються в просторах, наче страшні метеори, щоб показати нам безодню зіпсуття, до якої може впасти людина, та змусити нас тремтіти!.. Життя тирана є нещастям для людського роду, але його історія завжди залишає корисні вказівки монархам та народам. Навіяти огиду до злого, чи це не є поширюванням любові до добра у серцях усіх? Слава добі, коли історик, озброєний смолоскипом правди, може під самодержавним урядом, вкрити деспотів вічною ганьбою, щоб у майбутньому нещастя не стрінуло інших! Якщо для мертвих це вже не має значення, то принаймні живі бояться загального прокляття та осуду історії. Ця остання, не спроможна направити злих, але вона іноді запобігає завжди можливим злочинам, бо пристрасті також виявляють свій шал у цивілізованих століттях. Занадто часто їх ґвалтовність примушує розум До мовчанки або до усправедливлення рабським голосом вибриків, що є їх наслідком», (ст. 558, 559, т. 9. Карамзін, «Історія Росії»),

Далі слідує похвала на славу потвори. Усі ці моральні вихиляси, усі ці словесні обережності, невидно перетворюються на криваву сатиру; подібна боязнь рівнозначна відвазі, це об’явлення; об’явлення тим більше вражаюче, бо мимовільне.

Одначе москалі, заохочені похвалою суверена, пишаються Карамзіним, якого вони подивляють з наказу в той час, як вони Повинні б викинути цю книгу з усіх своїх книгозбірень, переробити її Текст, проголосити перший підробкою, чи скорше заперечувати його існування, підтвердити; що він ніколи не вийшов, та що публікація розпочалася з другого видання, яке тим самим стане першим.

Чи не така ж їхня звичка виступати проти кожної їм нелюбої правди?

В Санкт-Петербурзі дусять небезпечних осіб та замовчують небажані явища; з цим роблять, як заманеться. Якщо москалі ие вхопляться за цей спосіб оборони проти ударів, що їх завдає деспотизмові книга Карамзіна, то помста історії буде майже запевнена, бо правда є частинно виявлена.

Європа навпаки повинна шанувати Карамзіна, який би чужинець одержав дозвіл ритися в джерелах, звідки він черпав для здобуття крихти світла, яку він кинув на найтемнішу із сучасних історій? Адже таким чином деспотичний лад може бути суджений та засуджений. Подібний лад може існувати лише при допомозі мовчання та темряви!!!

Слід зазначити, що «моральні вихиляси та словесні викрутаси» тодішнього Карамзіна в обороні Івана IV-го надзвичайно нагадують сучасні промови теперішніх Вишинських в ООН в обороні невільничих таборів праці в СРСР і т. п.

Так само сучасна Росія дійшла до того вершка розуміння шкідливосте історії для абсолютичного ладу, про яку згадує Кюстін. Тепер оголошуються неіснуючими не лише окремі небажані історичні праці, але й цілі історичні школи. Але не в наслідок читання твору Кюстіна, а в наслідок самої механіки московського державного абсолютизму, так глибоко розгаданого французьким подорожнім.

Кюстін наводить ще ряд уступів з Карамзіна, де окреслена. вдача та панування Івана IV та його діда Івана III; щодо цього — Кюстін висловлюється вже від себе так: «Це Іван III був справжнім фундатором сучасної російської імперії; це також він перебудував з каменю мури Кремля. Ще один жахливий гість, ще один привид придатний до появи в цьому палаці та спочивання на вістрях цих веж!!!

Змальований Карамзіним образ Івана III не закреслює слів цього великого князя: «Я дам вам у царі, кого захочу».

Пйотр І затвердив засаду Івана III, підпорядковуючи, як і цей князь, спадковість корони примхам царя. Цей самий реформатор ще більше наблизився до тирана тортурами, яким він віддав свого сина та, так званих, спільників цього сина. Ви прочитайте витяг з історії де Сеґюра, що доводить подібність сучасного великого реформатора до потвори, про що ми не знали давніше — перед появою твору Сеґюра. Справа торкається законів, проголошених Петром, зради його супроти свого нещасного сина та тортур духовних та інших осіб, що заохочували його сина до спротиву перед цивілізацією, привезеною із Заходу.

«Воєнний регламент», у двох частинах та в 91 розділах, оголошений року 1716: «Початок є вражаючий: або з щирої побожности, або через політику голови церкви, що хоче зберегти у цілій своїй силі такі могутні побуджений, Пйотр тут проголошує, що з усіх справжніх християн» — «військовий є той, чиє життя має бути найбільш чисте, пристойне та християнське; християнський вояк мусить бути завжди готовим стати перед Богом, без чого цілковито не було би безпеки потрібної для спілих жертв, яких його батьківщина вимагає від нього» — та він закінчує цим наведенням з Ксенофанта: «У боях ті, що найбільше бояться Бога, найменше бояться людей». Далі, він застерігається щодо найменших провин супроти Бога, дисципліни, законів, чести та навіть супроти громадянства, неначе він хотів створити зі своєї армії окрему націю серед нації, та взірець для неї.

Але саме найбільше тут розгортається жахлива запобігливість генія його диспотизму! — «Ціла держава, — каже він, — є в ньому, все повинно творитися для нього, самодержавного та деспотичного володаря, що має відповідати за свою поведінку лише перед Богом!» — от чому кожне зневажливе слово проти його особи, кожна непристойна оцінка його діяльности чи особи, мають бути покарані смертю.

«Ще року 1716, коли цар таким способом поставив себе поза та понад законами, неначе він лаштувався до жахливого державного перевороту, при якім 1718 року він мав себе заплямити кров’ю». (Histoire de Russie et de Pierre le Grand, par M. Le General comte de Segnr, 2 ed. XI chap. VI, pp. 484,490).

Далі: «У вересні 1716, Алексей (наступник трону) втікає, ставить себе під охорону Австрії та живе приховано в Неаполі.

Пйотр знаходить його схованку. Пише до нього. Його лист кінчається жахливими погрозами, якщо той не виконає надісланих до нього наказів.

Там переважають такі слова: «Ви мене боїтеся? Я вас запевняю та вам обіцяю в ім’я Бога та страшного суду, що якщо ви підкоритеся моїй волі та повернетеся сюди, то я вас не каратиму і навіть любитиму ще більше, як досі»..

«На цю урочисту обіцянку батька та володаря, Алєксєй повертається 3 лютого 1718 до Москви, а другого дня його обеззброїли, арештували, питали, ганебно виключили його та його нащадків, від права на престол…

«Це ще не все: його кидають до фортеці. Там, щодня, щоночі самодержавний батько, порушуючи заприсяжену обіцянку, всі почуття, всі закони природи і навіть ті, що він дав своїй імперії (див. його «Свод законів», розд. IV. арт. 1, 2,6, та 8), виступає проти занадто довірливого сина з політичною інквізицією, рівною в підступній жорстокості, релігійній інквізиції. Він мучить слабодухого сина всіма небесними і земними страхіттями; він змушує його доносити на друзів, на рідню, до матері включно; нарешті, відсуджувати себе самого на смертну кару.

«Цей довгий злочин триває шість місяців, але в дій сності — двічі стільки. Удвох перших, заслання та виселення багатьох вельмож, позбавлення сина трону, ув’язнення сестри Софії, батоження своєї першої дружини, катування зятя, але й цього ще мало.

Одного дня генерал Ґлєбоф, виявлений полюбовник покинутої цариці, був посаджений на кіл серед помосту; по кутах якого сторчали голови єпископа, боярина та двох четвертованих достойників, як подає Брюс. Цей жахливий поміст був ще оточений частоколом, на якому було понад п’ятдесят стятих голів духовних та інших осіб.

«Кара у стократ більш злочинна, ніж сама провина, бо яка причина може бути вибаченням для стількох жорстокостей? Але, здається, що поштовхнений нахилом протиприродних урядів до манії переслідувань, Петро намагався знайти змову в той час, коли існувала лише глуха звичаєва опозиція, що надіялася та чекала на його смерть, щоб вибухнути».

«Пйотр зимнокровно проходжав посеред цих мук. Кажуть навіть, під впливом жорстокої цікавосте він дійшов до помосту подивитися на вмирання Глєбова, на що той, зробивши йому знак підійти блище, плюнув йому в пику».

«Мешканці Москви дістали наказ під загрозою смертної кари, взаємно шпигувати себе та доносити на себе. Але головна жертва лишилася тремтяча, осамітнена стількома ударами довкола неї. Петро перевозить тоді свого сина з московської в’язниці до петербурзької».

«Там він піклується мученням душі свого сина, щоб витягти найменші спогади незадоволення, непокірносте чи бунту; він їх нотує щодня з жахливою докладністю; радіючи кожному признанню, додаючи всі ці зітхання одне до другого, всі ці сльози, виставляючи з цього шкарадний рахунок; намагаючись, нарешті, створити великий злочин з усіх цих жалів та переживань, яким він хоче надати вагу на терезах свого судівництва. (Чи не є Пйотр тут гидкіший, якщо це є можливе, від Івана IV?)».

Потім, коли шляхом інтерпретації він гадав, що вже зробив з нічого щось, він поспішає скликати сметанку своїх рабів. Він їм оповідає про свою окаянну працю; він перед ними оповідає про свої тиранічні та жорстокі витівки з варварською наївністю, з щирістю деспотизму, засліпленого своїм правом самодержавного володаря… Він хоче виправдати себе за рахунок своєї жертви та здушити подвійний крик свого сумління та своєї зіпсутої природи.

По цім довгім оскарженні тиран гадає, що син Невідклично засуджений. «Всі щойно чули, кричав він, довгий перелік нечуваних на світі злочинів, яких його син допустився супроти нього, свого батька та володаря! Відомо, що він сам має право його судити, проте він просить їхньої допомоги, бо він боїться вічної смерти тим більше, що він обіцяв простити свого сина, та поклявся в цьому іменем Бога… Отже, це їм припадає бути його суддями, не звертаючи уваги на його походження, не беручи огляду на його особу, щоб батьківщина на цьому зовсім не потерпіла».

Раби зрозуміли свого пана; вони побачили якої страшної допомоги він вимагає від них. Отож запитані попи відповіли наведенням з їх святих книг, вибираючи з числа тих, що засуджують, та тих, що прощають, не насмілившись кинути тягар на терези.

У той самий час вельможі держави, числом вісімдесят, були слухняні. Одноголосно не вагаючись, вони винесли смертний вирок; але їхній вирок засуджує їх в значно більшій мірі, як їхню жертву. У цьому видно огидні намагання цієї рабської юрби заслужити собі ласку свого пана, та, як їхня брехня, прилучаючись до його, вони лише вияскравлюють кривоприсягу свого пана,

Щодо нього, то він твердо викінчує діло, ніщо його не спиняє, ані час, що проминув від його гніву, ані викиди сумління, ані каяття нещасного, ані тремтяча, піддана, благаюча безборонність! Зрештою, все, що звичайно, навіть поміж чужинними ворогами, заспокоює та обеззброює, є без впливу на це батьківське серце супроти його сина.

Навіть ще більше, як він щойно був його оскаржував, так він тепер стане його катом. Отже 7 липня 1718, другого дня по засуді, він піде, в супроводі своїх вельмож, витиснути останні сльози свого сина, домішуючи до них свої і, коли, нарешті, йому здається, що син зворушений, він шле по отруту, яку він сам наказав приправити! Нетерплячий, він шле друтого гінця; він представляє отруту як спасенні ліки, та відходить, глибоко сумуючи, (оплакувати свою жертву це одна з рис московської вдачі, прим, подорожнього), отруївши сина, що все ще благав вибачення. Потім він смерть сина, що сконав по кількох годинах жахливих терпінь, скидає на страх від його вироку! Він покриває все це страхіття в очах своєї челяді лиш цим грубим обманом; він вважає, що це цілковито підходить до їхніх звичаїв, наказуючи їм мовчати. Його так добре послухалися, що без «Спогадів» одного чужинця (Брюса) свідка та навіть учасника цієї жахливої драми, історія ніколи не знала б цих лютих та останніх подробиць».

Далі Кюстін докладно розповідає про свої враження від московських церков та кремлівських клейнодів. Кінчаючи опис кремлівської збірки, він пише: «Кінчаючи перегляд гордовитих решток часів, я пригадав собі, неначе від натхнення, одне місце в Монтеня, яке я вам відписую, щоб доповнити цікавою протилежністю цей опис пишнот московського скарбу: «Князь Московії давніше мусив виявляти цю пошану татарам: коли вони надсилали до нього послів, то він виходив до них назустріч пішо та підносив їм посуд з кобилячим молоком, «кумисом» (це пиття є насолодою для татар), та якщо кілька крапель падало на спину їхніх коней, то він повинен був злизати їх своїм язиком». (Див. Хроніку Московії П. ГІетріуса, шведа, друковану німецькою мовою в Липську, 1630 р., т. IV, ст. 159. Цей рід неволі починається в середині XIII ст. та тривав коло 260 років).

Імператор всеросійський з усіма своїми тронами, всіма своїми гордощами, є в дійсноті лише наступником цих самих великих князів, що їх бачимо такими приниженими у XIV столітті. До того він перебрав спадщину по них лише сумнівним способом; бо не згадуючи вибору Трубецького, уневажненого через інтриги Романових та їхніх друзів, злочини багатьох поколінь володарів висунули на трон нащадків Катерину II. Отже, це не без причин історію Росії ховають від росіян та хочуть її сховати перед цілим світом. Напевно незмінність політичних засад володаря, осілого на таким робом заснованому троні, не є найменшою дивницею історії нашого часу.

Тоді, коли московські великі князі навколішках носили ганебне ярмо, накинене їм монголами, в Європі цвів лицарський дух, найбільше в Еспанії, де в честь та для незалежносте християнства потоками текла кров. Я не думаю, щоб, не зважаючи на середньовічне варварство, знайшовся в Європі хоч би один король, здатний збезчестити суверенність, згоджуючись володіти на умовах, накинених великим князям московським від XII-XV століть їхніми панами татарами. Скорше стратити корону, як принизити королівську величність; от як відповів би французький, еспанський чи кожний інший король старої Європи! Але в Росії слава, як і все інше, є свіжим набутком. Доба уярмлення поділила історію цієї країни на дві відмінні епохи: історію незалежних слов’ян та історію росіян, пристосованих до тиранії трьох століть рабства. І ці два народи не мають, правду кажучи, нічого спільного, крім назви, під якою давні племена були сполучені в націю варягами».

Далі сторінки своїх листів маркіз присвячує м. ін. розмовам про московську побожність з Чаадаєвим у англійському клубі та дальшим оглядинам Москви. По оглядинах шкіл, університету та середніх шкіл, включно з військовими, — Кюстін висловлює такі загальні думки: «У нас ми втомлені від сваволі та розбіжностей, тут все знеохочене одноманітністю, заморожене педантизмом, якого не в стані відокремити від ідеї порядку. Від цього походить ненависть до того, що належало б любити, Росія, ця нація-дитина, є ніщо інше, як велетенська школа; все відбувається тут, як у військовій школі, за винятком того, що школярі виходять з неї тільки на смерть.

Що є німецького в дусі російського уряду — це антипатичне для слов’ян; цей східний народ, занедбаний, примхливий, поетичний, коли б він міг висловити, що він думає, гірко поскаржився б на германську дисципліну, накинену йому від часів Алексея, Петра та Катерини II — расою чужеземних володарів. Царська фамілія може робити що хоче, але вона завжди залишиться занадто німецькою, щоб спокійно керувати росіянами та щоб почувати себе певно поміж ними (Романови були прусаками за походженням, вони найчастіше заключали шлюби з німкенями, всупереч звичаям давніх московитських суверенів); вона не панує над ними, вона їх уярмлює», (Лист 29-й). :

На цьому місці слід зазначити, що цілковито подібних переконань на правлячу петербурзьку династію тримався знаний, можна сказати, «народний» генерал Скобелев, герой турецької кампанії 1877 року, і за це кількома роками пізніше був отруєний великокнязівською клікою задовго перед теперішніми «кремлівськими лікарями». Таких самих поглядів на Романових тримався й визначний воєнний кореспондент та письменник В. І. Немірович-Данченко (1844-1938). Уривки з його спогадів, видані в Празі 1922 року, дозволяють визначити його, як незламного прихильника «скобєлівської» партії. А коли генерал Драгоміров — старший зневажливо висловлювався на адресу урядового російського ідеалу «єдінообразія», то чи це не звучить подібно до слів Кюстіна про одноманітність та педантизм, яким просякло все в Росії? Ми умисно обмежуємося на особах, які не мають в московському світі слави «ворогів режиму» чи «ненависників Росії». Інакше можна було б послатись на знаного анархіста М. Бакуніна, який свою працю про урядову Росію назвав у французькій мові L’Empire Knoutogermanique (1871)…

 

IX

ДУША МОСКАЛЯ

 

З ДАЛЬШИХ МОСКОВСЬКИХ СТОРІНОК В НОТАТКАХ КЮСТІНА ВИБИРАЄМО КІЛЬКА КОРОТКИХ ВЛУЧНИХ ЗАУВАЖЕНЬ, РОЗКИДАНИХ НА ЦИХ СТОРІНКАХ, ЯКІ ДОТЕПНО ОКРЕСЛЮЮТЬ ВДАЧУ МОСКАЛІВ:

 

«Дітям і дикунам подобається все блискуче, москалі є діти, що мають призвичаєння, а не досвід нещасть. Звідси, мимоходом кажучи, бачимо суміш легковажносте та уїдливосте в їх вдачі… В Росії кожна народна розвага є меланхолійна, радість стає там привілеєм; тому вона мені тут здавалася майже завжди переборщеною, удаваною та гіршою від смутку… Вцілому люди цієї країни не видаються мені схильними до великодушности; вони в неї зовсім не вірять, вони б її заперечили, коли б сміли, та якщо вони її не заперечують, то вони її зневажають, бо вони не мають її міри в самих собі…

Праця йде не на те, щоб прислужитися іншим, а щоб дістати нагороду, творчий вогонь для них чужий, їм бракує ентузіазму, що створює взнесле; відберіть в них почуття користе, боязні та суєти — ви позбавите їх діяльносте.

Так само, як в їхніх вчинках в практичному житті, як і в їхніх творах в області духовній, де переможцем є підступ, там великодушність видається обманом.

Величність душі, я це знаю, шукає винагороди для себе в собі самій, але якщо вона нічого не вимагає, то вона багато заповідає, бо хоче поліпшити людей; тут вона зробить людей гіршими, бо її вважатимуть за ласку, Ласкавість зветься слабістю в народі загартованім терором; ніщо, крім страху, не обезброює його; невмолима суворість примушує його згинати свої коліна. Пробачення, навпаки, дає йому піднести голову; його не можна переконати, його можна лише підбити. Нездібний до гордощів, він може бути відважним; він повстає проти доброти, але підкоряється жорстокості, яку приймає за силу.

Це пояснює мені систему правління, що її прийняв імператор, але не примушує мене її схвалити. Цей володар знає і робить що слід, щоб його слухали. Тут дисципліна є метою, деінде вона є лише засобом…

Москалі найперші комедіанти на світі. Щоб зробити враження, вони не потребують сценічного обману…

Ніде інде вплив однозгідности уряду та виховання не відчувається так яскраво, як тут. Всі душі тут носять однострої. Ах! Навіть як ви не молоді та не легко розчулюєтеся, то доведеться вам страждати, коли бачите, що до цього народу зі студеним серцем та з розумом, загостреним природою та суспільним вихованням, приносять наївність інших народів! Я уявляю собі німецьку чулість, довірливу розтріпаність французів, еспанську витривалість, англійські дивацтва, безтурботність, добродушність справжніх давніх італійців у змаганні з вродженою кокетерією москалів; і мені шкода бідолашних чужинців, які на хвилину повірять, що вони здатні стати грачами у. спектаклі, який тут чекає на них». (Уявіть собі наприклад, Рузвельта з Пасвольськими та всіма іншими Гіссами в Ялті!).

Фізично — підсоння, а морально — уряд цієї країни нищить у зародку те, що є слабе. Все, що не є міцне, або є дурне, гине при народженні; лишається при житті тільки худоба чи натури міцні в доброму як і злому Росія є батьківщиною розгнузданих пристрастей чи слабих вдачею, бунтівників або автоматів, змовників або машин; тут зовсім нема середини між тираном та рабом, між божевільним та звірем; золота пересічність тут зовсім не знана, природа її не хоче; надмір холоду так само, як і спека, штовхає людей до крайностей. Це не означає, що міцні духом трапляються частіше в Росії, як деінде. Навпаки, їх тут менше, через нечулість більшосте. Москалям не вистачає багато здібностей, які відповідали б їхнім амбіціям; пересада є ознакою слабосте.

Не зважаючи на протилежності, які я щойно згадав, всі є подібні до себе під одним оглядом: усі поверховні; ці люди дуже легко забувають вранці багато зі своїх планів, зроблених ввечорі. Можна сказати, що їхнє серце є царством випадку; ніщо не встоїться супроти їхньої здатносте все переймати та все залишати. Це відблиски; вони не народжуються, вони появляються; вони живуть і вмирають, не помітивши поважного боку існування. Ані добро, ані зло — ніщо для них не є дійсністю; вони можуть плакати, вони не можуть бути нещасливими… Своїм швидким та зневажливим поглядом вони обкидують, не подивляючи нічого, всі досягнення людського генія за тисячоліття; вони гадають перевищити все, бо вони погорджують усім; вони вихваляються, як люди заздрісні, вони стеляться на землю, завжди нарікаючи, перед усім, що вони вважають модним ідолом… Порох та дим, хаос та небуття, ось усе, що може виникнути в цих непостійних головах». (Уривки з 29-го листа).

З Москви маркіз вирушає через Ярославль на Нижній Новгород. На Троїцькій пошті його переганяє один з його паризько-московських знайомих. Цей знайомий підтверджує новину, яка вже давніше була маркізові відома: «Знаючи, що я заночую тут, він попросив мене з ним порозмовляти, доки він перепрягає коней; він підтвердив те, що я вже давніше знав: що вісімдесят сіл було недавно цілком спалено в Симбірській губернії під час здушення селянського повстання»… Безпосередньо перед одержанням цієї звістки, маркіз занотував у своїм листі такі рядки про повітовий спокій:

«Проте, на тлі цього спокою, яким я теж користуюся та який я подивляю, скільки безладдя? Скільки насильства! Яка зрадлива безпека!»

А до цих рядків, саме в цьому 5-му брюссельському виданні, маркіз дає уривок з «Петербурсских Ведомостей» з дня 4-го (15-го) березня 1837, в якому довго розповідається, як рязанська селянка Нікіфорова донесла владі про втечу до неї її сина з війська, та як відповідні міністри довели це до відома його величності, а ославлена величність дала селянці в нагороду за донос на сина срібну відзнаку з написом «за пильність» на ленті ордену св. Анни. З цього можна бачити, що москалі й за старих часів мали таких «національних героїв», як сучасний донощик на рідних — Павлік Морозов…

В дальших нотатках про перебування в Тройце-Сєргієвському посаді Кюстін пише про незліченну армію паразитів, які його гризли вночі, в монастирськім «готелі»… А ранком «мій слуга прийшов до мене перед умовленою годиною. Коли я побачив, що входить бідний Антоніо із замкненими очима, з набряклим обличчям, я не потребував його розпитувати… Коли я спиняюсь на цих неприємностях, то тому, що вони подають вам розміри московських перехвалок та говорять про рівень матеріальної цивілізації, якого досягли мешканці найкращої частини цієї імперії… Хробацтво, цей неминучий виплід незаможности, є з усіх фізичних нещасть тим, що викликає моє найглибше співчуття; Це лихо, хоч воно до певної міри добровільне, залишається проте ще бруднішим; це явище має подвійну натуру: воно має моральні та фізичні причини; воно є наслідком комбінованих немочей душі і тіла.

Під час моїх мандрівок я досить часто пригадував собі проникливі спостереження Песталоцці, великого практичного філософа; з цих спостережень над способом життя людей виходить, що з двох осіб, які мають однакові звичаї, одна може бути брудна, а друга чиста. Чистота тіла залежить від здоров’я, так само, як від дбайливости супроти себе… Як би там не було, але серед москалів панує брудне нехлюйство».

У Троїцькому монастирі, крім безлічі різного шкідливого хробацтва, була також книгозбірня. «Не зважаючи на мої жваві та довгі прохання, мені не хотіли показати книгозбірні; мій перекладач увесь час повторював мені ту саму відповідь «Це заборонено»… Ця сором’язливість монахів, що ховають скарби знання в той час, коли виставляють скарби суєти, здавалася мені дивною. Я бачив, що їхні клейноди менше припорошені, ніж їхні книги». (Лист 30-й).

Варто відмітити, що сором’язливі заповіти Тройце-Сєргєєвской Лаври Москва свято береже й донині. Відомо, що ані звичайні чужинці, ані навіть акредитовані в Москві чужинецькі дипломати не мають права вступу до совєтських книгозбірень… (Що, зрештою, не перешкодило генералові Бедел Смісові в самій таки Москві роздобути викляту книгу де Кюстіна, ту саму, яку ми тут переповідаємо…).

Під час своєї подорожі, зокрема в околицях Ярославля та Володимира на Клязмі, маркіз зробив такі актуальні спеціально в наші часи спостереження про московську лісову господарку:

«Коли я кажу москалям, що їхні ліси кепсько зберігаються та що їхній країні бракуватиме палива, то вони сміються мені у вічі. У них вираховано, скільки мільйонів років треба, щоб вирубати ліси, що вкривають несходиму частину величезної імперії. І цей обрахунок є відповіддю на все. Бо тут відплачуються словами і в цьому й у всім іншім. У приписах, надісланих до кожного губернатора, написано скільки його губернія має метрів дров. Статистика виконує свою арифметичну працю, але калькулятор, заки зробить підсумки цілосте, не вирушає на місця, щоб подивитися з чого складаються ліси, занотовані на папері. Він здебільшого знайшов би там збиранину кущів придатних на оберемки трісок, або загубився б в полях папоротей та ситників. Проте збідніння рік вже дає себе знати. Цей прояв загрожуючий навігації, є викликаний тим, що багато лісів повирубувано навколо джерел рік, а також вздовж потоків, які улегшують плавання.

Але москалі, зі своїми картонами, наповненими задовільними звітами, мало турбуються розтринькуванням одиноких багатств своєї землі. їхні ліси є безмежні… в канцеляріях міністерств; а цього їм досить”.

Слід до цього додати, що й пізніший німецький залізний канцлер Бісмарк, ідучи 1859 року з Пітера до Москви, мав також не найліпше враження від московських лісів. У своїх листах до близьких осіб він ВИСЛОВИВСЯ: подібні до кущів дерева переважно берези, вкривають багна та горбки.

Нудна й нездарна ампірна архітектура, яку зустрів де Кюстін також у Ярославлі, примусила маркіза навести довгу суперечку, яку він мав із одним знайомим Москвиной з приводу справді величної та гарної італійської архітектури. Ось кінець цієї розмови:

«Ви хочете, щоб ми, мешканці Петербургу й Москви, захоплювалися так, як ви, італійською архітектурою? Та хіба ж ви не бачите її взірців на кожнім кроці, що його робите в найменшім з наших міст?»

Після цього вибуху національних гордощів я замовчав; я був у Москві, я мав охоту сміятися, а це було, мабуть, небезпечним. Краще було бути обережним, інакше можна було б зазнати лиха: Це ще один доказ впливу цього уряду навіть на чужеземця, що претендує на незалежність…

Ах, вплив монголів триває у вас і то по визволенні від них! Чи не для того ви їх прогнали, щоб наслідувати їх? В мистецтвах та взагалі в цивілізації з таким розвінчуванням не зайдете далеко, так думав я, не кажучи цього голосно. Ви дивитесь з нехіттю на чуже, бо у вас нема чуття досконалости. Доки ви будете нехтувати великими взірцями, доти ви ніколи їм не дорівняєте. Ваша імперія величезна, — згоджуюсь, але що є в ній такого, що я мав би подивляти? Я ніяк не подивляю мавпувань колосальних розмірів… Призирство до того, що їм не знане, здається мені пануючою рисою вдачі москалів. Замість старання зрозуміти чуже, вони воліють насміхатися над ним. Якщо їм колись доведеться проявити свій справжній геній, то світ не без певного здивування побачить, що це геній до карикатури. Я бачу, що.смішні особливості висуванців поширені тут масово й стаються здобутком цілої нації».

Зустрівши в Ярославі на березі Волги кількох селян, що мовчазно пройшли, не глянувши навіть на чужинця, де Кюстін цілком влучно узагальнює: «Москалі мовчазні й позбавлені цікавости; я розумію їх: те, що вони знають, знеохочує їх до того, що їм незнане».

Захоплюючись співучістю мови, зокрема простолюддя, меланхолійною музичністю пісень, Кюстін не закриває очей на темні сторони національної вдачі цього народу: «У звичайних обставинах, у дрібних справах, москалі позбавлені добродушносте, а у великих — недовірливі.

Егоїзм, байдужість — от що знаходите в них, коли докладніше приглянетесь. Ця безсердечність є прикметою всіх станів. Тонка і наївна жартобливість французів тут заступлена ворожою настороженістю, спостережливою шкідливістю, заздрісною в’їдливістю, нарешті — сатиричним смутком… Тут суворість підсоння змушує людину до постійної боротьби, а суворість уряду та призвичаєння до шпигунства роблять характери меланхолійними, а себелюбство — підозрілим. Завжди тут бояться когось чи чогось; але найгірше те, що ця боязливість має підстави, до неї не признаються, але тим більше не ховаються з нею, перед очима трохи уважного та призвичаєного спостерігача.»

Вертаючись з Костроми до Ярославля, маркіз змальовує переправу через Волгу: «В Кунічі пором, на якому ми переправились через Волгу, не був надійний: баржа мала такі низькі борти, що найменша дрібниця могла нас затопити. Вигляд цього малого міста під сірим небом був такий сумний: вогкість, холод, а злива загнала населення до хат. Дув студений вітер. Як би хвилі на Волзі збільшилися, то була б для нас велика небезпека. Я пригадав собі, що в Петербурзі ніхто не турбується тим, щоб витягати потапаючих у Неві та казав до себе: «Якщо я впаду до Волги в Кунічі, то ніхто не кинеться мені на поміч… Жоден крик не прозвучав би для мене на цих людних берегах, що, проте, здаються пустельними. До такої міри міста, земля, небо і люди є тут сумні та Мовчазні. Москалі мають такий сумний вигляд, що, на мій погляд, вони байдужі до свого власного життя, як і до чужого.

Свобода — це почуття гідности, що прив’язує людину до себе самої, до батьківщини, до всього. А тут існування до такої міри злучене з обмеженнями, що кожен, здається, таємно плекає бажання змінити місце добуту, але не має змоги цього зробити. Пани не мають пашпортів, а селяни грошей, і людина лишається там, де є — терпелива з одчаю, інакше кажучи, однаково байдужа до свого життя, як і до своєї смерти. Самовідречення, яке всюди інде є чеснотою, стає хибою в Росії, бо вона увічнює ґвалтовну непорушність речей.

Тут ставиться питання не про політичну свободу, а лише про особисту незалежність, можливість рухів, а навіть вільного вислову природного почуття; проте, все це недосяжне в Росії ні для кого, за винятком володаря. Невільники сваряться притишеним голосом; гнів є тут привілеєм влади. Чим довше я бачу, як люди заховують спокійний вигляд під цією владою, тим більше мені їх жаль. Тиша або кнут — така тут є умова існування. Кнут для вельмож — це Сибір… А Сибір сам є переборщенням Росії».

Строкаті та барвисті описи ярмаркових дивоглядів у Нижньому Новгороді, яким маркіз присвятив не один десяток сторінок, тепер нас мало цікавлять. Значно цікавіші для нас спостереження автора щодо московської народної душі, які здаються нам дуже йлучними, правильними та, що зокрема дуже важливе, цілком придатними для вияснення сучасних «кремлівських загадок». Ці зауваження Кюстін робить на основі власних спостережень на цьому ярмарку, де, крім представників цілого ряду східніх народів, було багато москалів, лише менше з аристократичних салонів, а більше з простолюдця!

«Московський мужик має засаду не визнавати жодних перепон для своїх бажань… Бідний, засліпленче!… Але він вважає себе душею та тілом приналежним своєму панові. Відповідно цій суспільній відданості, він живе без радости, але не без гордости. Цій людині досить пихи для животіння… Вона прибирає всі форми, навіть форму покори, цієї релігійної скромносте, винайденої християнами.

Москаль не вміє сказати «ні своєму панові, який для нього заступає двох інших значно більших панів — Бога та імператора».

Де Кюстін присвячує рівнож багато місця народним співам, які йому дуже подобаються, але він вражений понурою сумовитістю цих пісень, під впливом яких він звертається в іронічній формі до володаря цієї країни.

«На місці імператора я б не обмежився Забороною скарги, я заборонив би підданим співи, бо це перероблені скарги; ці скорботні звуки є свідченням, але можуть стати обвинуваченням, тож справедливим є те, що за деспотизму навіть мистецтва, якщо вони національні, не можуть вважатися невинними. Це є замасковані протести… В Росії, з найдальших закутків, пустель, голос людини підносить до неба свої мстиві скарги, просячи в Бога частини щастя, в якому їй тут відмовлено на землі!.. Якщо ви досить могутні для гноблення людей, то слід бути досить послідовним, щоб сказати їм: Не співайте! Ніщо Не нагадує так про щоденні терпіння, як сумні його розваги».

 

X

СИБІРСЬКИЙ ШЛЯХ

НА ОСТАННІЙ ПОШТІ ПЕРЕД НИЖНІМ НОВГОРОДОМ МАРКІЗ ЗАНОТОВУЄ ТАКІ СПОСТЕРЕЖЕННЯ:

 

«Значна частина шляху від Ярославля до Нижнього е широкою садовою алеєю, цей шлях ширший, за нашу велику алею Шан з’Елізе у Парижі. А по боках ще дві другі алеї, встелені травою та обсаджені березами. Вчора я захоплювався красою цього шляху перед моїм фельдєґером:

— Охоче вірю цьому, охоче вірю… Це великий сибірський шлях! — відповів мені фельдєґер.

Я похолонув від цього слова. Я подумав, що я подорожую цим шляхом для своєї приємності, але які є відчування та думки нещасливців, що перебули подорож раніше мене? І ті почуття та думки, викликані моєю уявою, мене постійно турбували: Я буду шукати розваги, розривки на слідах одчаю других… Сибір!… Це російське пекло безнастанно переді мною…

Я дивився, розчарований, на велику сибірську дорогу, коли здалеку побачив озброєних людей, що спинилися під березами.

— Що роблять тут ці солдати? — спитав я мого водія.

— Це, — відповів він, — козаки, що ведуть вигнанців на Сибір!

Таким чином це не сон, це не газетна міфологія; я ось тут бачу справжніх нещасливців, правдивих засланців, що йдуть пішки шукати в муках країни, де вони мають умерти, забуті світом, далеко від усього, що було для них дороге, на самоті з Богом, що не створив їх на ці муки. Я може стрічав їхніх матерів, їхніх жінок, чи може стріну їх самих. Сльози наплили мені на очі при наближенні до цих нещасних, біля яких я навіть не міг спинитися, щоб не стати підозрілим для мого дозорця. Ах!.. Супроти таких марень, почуття безсилости мого співчуття принижувало, а гнів заступив розчулення в моєму серці! Я хотів би бути дуже далеко від країни, де нікчема, що служить мені за гінця, міг стати настільки страшним, щоб своєю приявністю змусити мене ховати найприродніші співчуття!

Злочинців у нас судять розважно, але по кількох місяцях перебування в Росії я вже більше не вірю у законність. Тут було шість засланців, а ці засуджені, хоч і в кайданах, були невинні в моїх очах, бо за деспотизму немає злочинців, крім людини, що карає. Цих шістьох піших засланців провадило дванадцять козаків на конях. Вікно мого повозу було замкнене, та чим більше ми наближувалися до них, тим уважніше дивився мій дозорець на рухи мого обличчя. Він вдивлявся в мене. Я був дивно вражений тими зусиллями, які він робив, щоб переконати мене, що люди, попри яких ми проїхали, були звичайними злочинцями, і що між ними не було жодного політичного в’язня. Я понуро мовчав. Ця дбайливість, з якою він намагався відповісти на мою думку, здавалась мені вельми вимовною. Він читав її з мого обличчя, казав я собі; його думка дала йому можливість відгадати мою. Жахлива проникливість підданців деспотизму! Усі є шпигунами, навіть, як аматори та без нагороди».

Цей, наведений нами, уривок з цього незабутнього твору, так само, як ряд попередніх уривків, дають нам можливість зрозуміти, чому всякі газетні москалики розмаїтих відтінків червоної та чорної барв люто скаженіють і шалено гавкають ігри найменшій згадці про маркіза де Кюстіна: його твір надзвичайно гостро влучав та й ще влучає в саме обличчя Росії — тоді Ніколаївської, Ангальт-Ґотторської, тепер Джуґашвілі-Хрущовської. Тоді лише можна зрозуміти, чому «Ліга боротьби проти історичних наклепів» містить на сторінках малоросійської ковалевсько-лазаревської «Пансе Рюс» в Лютеці довжелезні еляборати проти «подлєйшіх пісем маркіза де Кюстіна». Чому хвилюється навіть така бюрократична мумія, як професор Тімашев та намагається знищити кнйгу Кюстіна на сторінках «Нового Русского Слова» містера Вайнбаума, так само як невсипущий «вєрзіла, ґроміла і вишібала», як його влучно охрестила ворожа до нього генеральська «ґлазенал-чухновська преса» — Солонєвич, що на шпальтах своєї уругвайської «Нуестро Паіс» містить заклопотано довгі розправи своїх поплечників проти невмирущого твору де Кюстіна. (Кремньов: «Клеветнікі Россії», Ширяєв-Алімов та інші).

 

XI

ЯРМАРОК У НИЖНІМ НОВГОРОДІ.

 

НАРЕШТІ, 29 СЕРПНЯ 1839 РОКУ КЮСТІН ПРИЇХАВ ДО НИЖНЬОГО НОВГОРОДА, ДЕ ТОДІ ЩОРОКУ ВІДБУВАВСЯ ЯРМАРОК:

 

«Люди усіх країн світу, але найбільше з далеких східних околиць, призначають собі побачення на цьому ярмарку. Цей ярмарок викликає трохи безладдя, а в Росії безладдя є нечуване».

Кінець третього і початок четвертого тому листів де Кюстіна присвячені барвистим та строкатим враженням від цього східного ярмарку. Саме в тих днях Ніколай Палкін проголосив валютову реформу. Про це й розповідає де Кюстін:

«Цього року під чає відкриття ярмарку, губернатор закликав до себе найвидатніших купців Росії, що тоді скупчилйся в Нижньому Новгороді, та докладно виклав перед ними віддавна визнані невигоди оплаканої монетової системи цієї держави. (Вам відомо, що в Росії існують двоякі гроші — паперові та монети. Але вам, певно невідомо, що останні, дивним способом, гадаю — єдиним у фінансовій історії суспільств, увесь час коливаються в ціні, в той час, як паперові асигнації лишаються незмінні). Пояснивши своїм слухачам, губернатор згадав за всі невигоди, що з цього виникають та додав, що у своїх сталих турботах про щастя своїх народів та певний лад у своїй імперії, імператор, нарешті, кладе край цьому безладдю, зріст якого загрожує поважними перешкодами для внутрішньої торгівлі. Єдиним виходом є остаточне та Невідкличне устійнення вартосте монетного рубля (Царський «указ» перевів цю революцію в один день, принаймні на словах). Але для того, щоб перевести цю реформу, сказав губернатор, закінчуючи свій заклик, воля імператора є, щоб наказ був негайно виконаний. Вищі агента уряду, зокрема ж тутешній губернатор, сподіваються, що жодні огляди на приватні інтереси не переважать обов’язку негайно коритися перед волею найвищого шефа імперії.

Купці, ознайомлені з цією важливою справою, відповіли, що само по собі це розпорядження є добре, але воно переверне найбільш замолені торговельні фірми, якщо буде дійсне для раніше заключених контрактів».

Коротко, купці, дуже «прославляючи та подивляючи мудрість імператора», покірно з’ясували губернаторові, що цей «указ» їх зруйнує, якщо він матиме зворотну силу до давніше заключених умов, але ще досі не оплачених, бо була велика різниця між тодішнім та нововизначеним курсом монетних грошей.

Далі де Кюстін так переповідає цю типову московську комедію, повну фальші та облуди:

«Губернатор відповів зі спокоєм та солодкістю, звичайними в Росії для всіх адміністративних, фінансових та політичних розмов, що він досконало розуміє погляди панів, чолових купців, зацікавлених ярмарковими справами. Але остаточно прикрі наслідки, — говорив губернатор, — яких бояться ті панове, загрожують лише кільком окремим особам, які, одначе, гарантовані суворістю існуючих законів проти банкротів, в той час, як ваша повільність подобала б на спротив. Приклад, поданий найвизначнішими купцями імперії, спричинив би для країни інші поважніші неприємності, аніж кілька банкрутств, що в остаточнім рахунку завдадуть лиха тільки малій кількості осіб, в той час, як виказаний непослух, слід сказати — оправданий з боку осіб, що досі тішилися довір’ям уряду, був би порушенням пошани до суверена і порушенням єдности адміністративної та фінансової Росії, отже, життєвих основ цієї імперії. Він додав, що після цих міркувань, він не сумнівається, що ті панове, завдяки своїй улегливості, поспішаться уникнути потворного закиду, що свою вигоду бажають поставити понад інтереси держави; вони боятимуться натяку на злочин цивільного спротиву більше, аніж усіх грошових жертв, на які вони себе прирекли своєю добровільною улегливістю та своїм патріотичним запалом.

Після цієї спокійної конференції, другого дня розпочався ярмарок під знаком зворотного діяння нового «указу», урочисте оголошення якого відбулося на підставі згоди та обіцянок найвизначніших торгівців імперії.

Це мені розповів сам губернатор з наміром похвалитися лагідністю, з якою працює машина деспотичного уряду, так знеславлена серед народів, керованих ліберальними установами.

Я дозволив собі спитати мого запобігливого та цікавого вчителя східної політики, які були наслідки цього урядового наказу.

— Наслідки перевищили мої сподівання, — відповів губернатор із задоволеним виглядом. — Жодного банкрутства!… Всі нові умови були зроблені на основі нових валютових розпорядків. Але, що вас здивує — це те, що жодний боржник не скористався можливістю, дозволеною законом, ошукати своїх вірителів.

Признаюся, що спочатку цей результат мені видавався приголомшуючим. Згодом, обмірковуючи його, я розпізнав підступність москалів: закон проголошено, перед ним коряться… на папері, а цього для уряду досить. Легко догодити. Я приєднуюсь до цього… Політичне становище в Росії можна окреслити одним словом: це країна, де уряд говорить, як він хоче, бо він єдиний має право промовляти. Отже, серед обставин, які ми розглядаємо, уряд каже: сила на боці закону, в той час, як фактично згода зацікавлених фірм уневажнює чинність цього закону в тім, що він мав несправедливого застосування до старих боргів…

Москалі у високій мірі мають торговельний дух; це вам пояснить, чому ярмаркові купці зрозуміли, що справжні торгівці існують лише завдяки довір’ю, бо кожна уступка, зроблена для їхнього кредиту, приносить їм «сто на сто». Це не все: є ще друга причина небезпеки банкрутства. Охоту до скрахування знищив страх перед справжнім сувереном Росії. Цим разом торговельники могли обміркувати, що, коли б вони наразили себе на процеси чи навіть на скарги, то це обернулись би проти них. У такому разі те, що тут зветься законом, було б суворо застосовано. Вони побоялися ув’язнення, биття, а може і чого гіршого. У згоді з цими мотивами, подвійно примусовими, серед загального мовчання, цього нормального стану в Росії, вони подали ще гарний приклад купецької чесноти, якою губернатор намагався мене приголомшити. В дійсності я був засліплений лише на хвилину. Я дуже скоро зрозумів, що московські купці не руйнують себе взаємно з тих саме причин, з яких матроси на Ладозі, кучери в Петербурзі та стільки інших чорноробів стримують свій гнів, тобто не з причини людяности, але від страху, що вища влада втручатиметься до їхніх справ.

Губернатор не дав мені часу сказати йому того, що злобні язики безнастанно мені говорили, мовляв, кожний фінансовий розпорядок російського уряду дає йому великі засоби зиску. Але хто ж посміє проти цього скаржитися під самодержавним урядом; мені не відомо, які були таємні махінації, до яких звернулися цим разом. До того ще казали, що зиск від цієї, так раптово переведеної фінансової операції, призначений для покриття витрат приватної скарбниці суверена, зроблених для перебудови його власними засобами Зимового палату. Тим більше, що він відмовився з великодушністю, якою захоплювалася ціла Європа та Росія, від грошових пожертв, які надходили від міст, вельмож та визначніших купців, охочих спричинитися до відбудови палацу шефа імперії.

Ви можете судити на підставі цієї докладної розповіді, що її я вважав потрібним зробити про це тиранське шарлатанство, яку вартість має тут правда, яку малу ціну мають тут найшляхетніші почування та найліпші слова, нарешті, про те, яке помішання думок має постати в наслідок цієї вічної комедії. Щоби жити в Росії, не вистачає хитрощів; тут конечно потрібне ще удавання. Затаювання є корисне, підроблення є конечне… У звичайних суспільствах — нація наглить до приспішення, народ поганяє, а уряд стримує, а тут цілком навпаки — поганяє уряд, а народ гальмує, бо для того, щоб якось існувала політична машина, треба, щоб десь був дух стримування. Переміщення думок, яке я зазначаю при цій нагоді, є політичним явищем, приклад якого досі дала мені лише Росія. Під самодержавним деспотизмом революційним є уряд, бо революція означає панування сваволі та владу насильства». (Лист 34-й).

З решти різноманітних спостережень маркіза у цьому ярмарковому місті, слід ще спинитися над його увагами до «переміщення церков та цвинтарів».

«Ви зараз побачите, що навіть смерть не є запорукою спочинку у цій країні, безнастанно перетворюваній примхами самовлади.

Мінін, визволитель Росії, цей селянин-герой, спогад про якого став особливо яскравим після наїзду: французів, похований у цьому місті. Його труна є в соборі поміж трунами новгородських князів.

Це з Нижнього пішов гомін визволення в добі окупації царства поляками.

Мінін, звичайний кріпак, знайшов князя Пожарського. Промови кріпака були повні ентузіазму та надії. Пожарський, натхненний святобливо грубою красномовністю Мініна, зібрав кількох людей; завзяття цих одиниць захопило інших, вони пішли на Москву й Московщина була визволена.

По відступі поляків, прапор Пожарського й Мініна завжди був предметом великої пошани. Мешканці одного села між Ярославлем і Нижнім, зберігали його, як національні святощі. Але в час війни 1812 року відчули потребу викликання запалу серед вояків; потрібно було відновляти історичні спогади, зокрема про Мініна. Тоді позичено цей прапор, щоб нести його на чолі армії в поході на Париж. Давнім опікунам цього прапора дано слово, що їм його повернуть після перемоги. Таким чином прапор Мініна переслідував нашу армію в її відступі, але пізніше принесений до Москви, він не був повернений своїм правним власникам. Його поставили в кремлівській скарбниці, всупереч найбільш урочистим приреченням. А щоб задовольнити справедливі домагання пограбованих, подібну до оригіналу копію, як додавали з глумливою усмішкою до поселян, їм надіслали копію їхнього чудотворного стягу.

Такі є виклади моралі та доброї віри, що їх дає народові управління. По правді кажучи, це управління, деінде поводиться точнісінько так само. Що стосується шахрайств, то тут є цілковита подібність між обманцем та обманеним, — одна лише сила встановлює між ними нерівність.

Цього ще не досить, ви зараз дізнаєтеся, що в цій країні не шанують історичної правди, так само, як не шанують і церкви та її молитов. Автентичности будівель тут так само не можна встановити, як поваги слів або писань. За кожного нового царювання будови тут перелицьовувалися на забаганку володаря. А завдяки дурній манії, яку прикрашують гарним іменем поступового руху цивілізації, жодна будова не лишається на місці, де її поставив фундатор. Навіть самі могили не знаходять захисту перед бурею імператорських примх. Навіть мерці підлягають у Росії фантазіям людини, що править над живучими. Імператор Микола, що тепер вдає архітектора в Москві, щоб переробляти Кремль, ще в Москві не дав зразків своїх спроб цього роду, а в Нижньому вже бачили його за працею.

Цього ранку, вступаючи до собору, я був зворушений старовинним виглядом цієї будови. Я гадав, що з уваги на те, що в ній є могила Мініна, то принаймні її шанували більше двохсот років. Ця певність заставляла мене вважати її вигляд більш величним.

Губернатор підвів мене до місця спочинку героя. Його труна є. посеред монументів давніх володарів Нижнього. А коли імператор Микола прийшов її відвідати, то захотів зійти вниз до самого льоху, де лежить його тіло.

— Ось, одна з найкращих та найцікавіших церков, які я відвідав у Вашій країні, — сказав я губернаторові.

— Це я її збудував, — відповів мені п. Бутурлін.

— Як, що ви хочете сказати? Ви, без сумніву її відбудували?

— Зовсім ні. Стара церква лежала в руїнах. Імператор захотів збудувати її цілком наново, а не направляти.

Немає ще двох років, як вона стояла на п’ятдесят кроків далі та творила виступ, що перешкоджав регулярності нашого Кремля.

— Але ж тіло і кістки Мініна!? — скрикнув я.

— Їх вигребли разом із великокнязівськими. Усі тепер у новім гробівці з каменю, який ви бачите.

Я не міг відповісти, не викликавши революції в голові провінційного губернатора, так ретельно відданого своїм службовим обов’язкам. Я мовчки йшов за ним до малого обеліску на площі та до величезних шанців тутешнього Кремля.

Ви щойно переконались, як тут розуміють пошану до мертвих, пошану до історичних пам’яток та культ творів мистецтва. Проте імператор, який знає, що стародавні твори є гідні пошанування, хоче, щоб церква збудована вчора, залишилася в пошані, як і старовинна. Як він це осягає? Він каже, що вона стародавня й вона стає такою. Така влада дорівнює божеській. Нова мінінська церква у Нижньому — дуже старовинна, а якщо ви ще сумніваєтесь чи це правда, то ви є бунтівник!»

На ярмарку в Нижнім маркіз зауважив ще деякі речі, які пройняли його душу жахом:

«У другім ярмарковім місті, що, гадаю, є найбільше та найцікавіше з усіх міст, розкладені залізні вироби із Сибіру. Можете йти чверть милі під галеріями де по-мистецькому поскладані всі знані залізні вироби: штаби, штахети, згодом оброблене залізо; ви бачите цілі піраміди, збудовані із сільськогосподарського приладдя та кухонного начиння. Ви бачите цілі будинки, повні заліза. Ось місто з металу; тут можна обрахувати одне з головних джерел прибутків імперії.

Це багатство викликає жах. Скільки позбавлених волі людей потрібно для виготовлення цих скарбів! Якщо злочинців є замало, то їх для цього роблять; принаймні роблять нещасних; у цьому підземному світі, звідки походить залізо. Вмирає політика поступу, тут святкує свою перемогу деспотизм, держава благоденствує…

Це було б цікавим завданням, коли чужинцям було б дозволено вивчити умови праці уральських гірників, але це слід було б побачити своїми очима й не повідомляти про це на письмі. Це завдання було б так само тяжке до переведення для західного європейця, як і подорож до Мекки для християнина.»

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s