Правда про Росію (частина п’ята)

XVI

«МІСІЯ» МОСКВИ:

ЗАГАРБАТИ ЦІЛИЙ СВІТ

 

СУЧАСНИЙ ШВЕЙЦАРСЬКИЙ ДОСЛІДНИК ІДЕЙНИХ ПРЯМУВАНЬ НА МОСКОВЩИНІ XIX СТ. АЛЕКСАНДЕР ФОН ШЕЛТІНҐ, ЯКИЙ СВОЮ КНИГУ (Alexander von Schelting: «Russland und Europa im Russischen Geschiehtsdenken», A Franke Verlag, 1948.) ЗАКІНЧУЄ РОЗДІЛОМ ПІД НАЗВОЮ «НАРОДНА АМБІЦІЯ, ПОЧУТТЯ ПОКЛИКАННЯ ТА ПРЕТЕНЗІЇ ДО ПАНУВАННЯ ЦІЛИМ СВІТОМ», ПИШЕ ПРО ЦЮ МІСІЮ:

 

«Ми бачили, що можна вказати на певні історичні та соціологічні причини, які, здається, можуть допомогти краще зрозуміти виникнення, основну тему та загальний характер московської філософії історії, так само, як і її розподіл на різні напрямки. Але звідки походить ця єдина в світі внутрішня несамовитість та державність через цю своєрідну «практично» достосовану історіософію? Звідки походить якнайбільше розпалена народна амбіція, що знаходить у ній свій вислів? Звідки береться це почуття покликання, що не має рівного собі по силі в цілому світі? Звідкіля береться ця претензія та жадоба на всесвітнє керування та щонайменше на духовне панування? Чому так склалося, можна також запитати, що лише московське історичне мислення народило такого Достоєвського? Та які причини того, що ці, тут представлені особливості московської історичної свідомосте вперто, затрималися та навіть зміцнилися протягом усіх змін московського державного та суспільного життя? Бо в тому, що ми маємо підпорядкувати колишню «абсолютність» московського християнства теперішній «абсолютності» московського комунізму, — немає жодних змін у відношенні речей, що нас тут цікавлять… Духовна, культурна та соціальна ворожнеча супроти Заходу є глибша й міцніша, як коли… І все ще доказують претензію на всесвітній духовний імперіалізм з виключним посіданням абсолютної, для цілого людства притаманної, соціально-етичної правди. Правда, глибина змін, яких зазнала духовного, суспільного та політичного життя Росії через свої останні революційні перевороти, в ніякому ступені не може бути вимірювана здобутими від минулих революцій мірилами, але нам все ж таки здається, що тут не втрачають своєї важливосте слова Ґізо: «Коли народи довго та славно жили, то вони, що не робили б, не можуть зрівняти зі своїм минулим, вони піддягають його впливові навіть у ті хвилини, коли намагаються його знищити; у глибині своїх найблискучіших змін вони залишаються в найістотнішім прояві своєї вдачі та своєї долі такими, якими їх створила їхня історія. Немає жодних революцій (які б вони не були відважні та могутні), що знищують довгі національні традиції. Отже, в основному важливим є, і то не лише для задоволення умів, а для доброго керування націями, щоб ці традиції були добре пізнані та добре зрозумілі». (Guizot: «Essai sur l’histoire de France», preface, p. VI-VII; Schelting: «Russland und Europa», Bern, 1948 p. 299-300, 256-257).

Далі, переглянувши історію розвитку московського месіанізму від Хомякова, Тютчева, Достоєвського, Данілевського до Герцена та Бєлінського, Шелтінґ пише:

«На кінці свого розвитку вона (московська інтелігенція), як нам відомо, дійшла до цілком потойбічно скерованої віри в «спасіння» мас через соціалізм. Сьогодні в Росії пануюча та політично керуюча інтелігенція вірить, чи принаймні признається до віри, що вона здійснила цей соціалізм у своїй країні. Але є підстави припускати, що навіть тепер не цей «здійснений» комунізм, не вживання виставлених ним у перспективі плодів, що, як відомо, виглядають дуже мізерно, але невгасаюча надія на повне втілення його в майбутньому є тим рушієм, до якого чіпляється московський народ. Задля цієї надії зносить він усі терпіння, та для сповнення її — навіть згідно з урядовою ідеологією — нібито має для цього відповідні передумови. Він вірить, що лише через всесвітню місію Росії ціла решта світу буде навернена на його віру та його соціальний життєвий лад».

Те, що де Кюстін міг бачити в Москві під час своїх відвідин у 1839 році, здається, підтверджує наші припущення. Цілковитої аналогії до тут підкресленої концепції, звичайно, немає. Як виразний ворог тодішньої Росії, за народом якої не визнає доброї волі та зрозуміння, де Кюстін засуджує її. Тому тверді й принижуючі слова кидає в сторону Росії. Проте, йому належить заслуга відкриття для нас цікавого зв’язку в цілості… Страх перед владою, сам по собі, гадає де Кюстін, не може викликати «так багато терпеливости», що потрібна для того, щоб зносити існуючі політичні, господарські та соціальні відносини. Лише амбітні надії на майбутнє можуть примусити, як він гадає, цей народ «жертвувати всім», — що москалі й роблять. Подивіться, каже де Кюстін, це єдине в історії явище, як москалі свого жахливого царя Івана благають (коли він удавав, що хоче зректися корони), плачучи біля його стіп, щоб він панував далі над ними таким способом, що «змусив би ненавидіти суспільство кожного іншого народу». Чому москалі роблять це? Вони роблять це «зі сміливістю та приниженістю людей, що хочуть посісти цілий світ.»

Тут Шелтінґ не зовсім погоджується із де Кюстіном: «Проте не слід, як це робить де Кюстін, твердити, що це були лише сни слов’янофілів про прийдешнє, подібно як для старовинного жидівства жадання помсти та відплати. Європа виснажується в суєтливім лібералізмі в той час, як ми (так перефразовує де Кюстін тодішнє ставлення москалів) лишаємося могутні саме тим, що невільні: терпімо в ярмі, ми примусимо інших заплатити за нашу ганьбу». (Шелтінґ, ст. 404).

Невідомо з якої рації Шелтінґ гадає, що саме від слов’янофілів, яких тоді було дуже небагато (вони тоді почали лише «формуватися»), де Кюстін почув такі думки. Де Кюстін міг чути такі думки від пересічних стрічних москалів, від московської юрби. Саме тому ще більшу вартість мають ці свідчення де Кюстіна, бо це був голос цілого народу, а не купки слов’янофілів, яких, зокрема тоді, можна було порахувати на пальцях однієї руки: один Хомяков, один Самарій, два брати Кірєєвські, два Аксанови… Останні тоді були ще дуже молоді, а передостанні — заслані до свого маєтку. Отже, яких слов’янофілів мав зустріти Кюстін у Москві в 1839 році? Мабуть — жодного.

Ці сни «кільчаться в серцях російського народу», як вони кільчилися в серцях жидівського народу, чиї надії на вивищення пригадав собі де Кюстін в Росії та можливо ще нині міг би згадувати, коли б він міг відбути ще вдруге свою подорож до Росії.

Залишається тут ще переказати останні три сторінки праці Шелтінґа: «Соціологічний закон, згідно з яким специфічно висока міра довготривалого політичного, фіскального, суспільного, господарського та правного пригноблення чи упослідження (або як Макс Вебер це називає «негативного упривілейовання») класів, станів та каст, приводить їх до однобічних вірувань чи уявлень про відкуплення чи про згідне із справедливістю майбутнє вивищення — може знайти застосування також до цього народу. Здається, що саме цей випадок стосувався та й ще стосується москалів. У крайнім випадку надія принижених («останніх», що прагнуть стати «першими») на їхнє майбутнє вивищення сягає так далеко, що вона задовольняється лише пануючим над іншими народами становищем, лише «першим місцем у світі», лише всесвітньою духовною та політичною вождівською, навертаючою та відкуплюючою роллю.

Є безперечним, що віра в майбутнє, тут описаного типу та її мотивації, надає опанованому Нею народові нечувану внутрішню силу напруження та зовнішню силу удару, яка може бути звернена проти справжніх або уявних противників виконання його претензій на вождівство, на «навертання» та на «спасіння» («асвабаждєніє»). З другого боку історичний досвід учить нас, що неконтрольована самодержавна насильницька влада над політично, економічно та духовно позбавленим прав, соціально зрівняним та в усіх своїх життєвих висловах «веденим» народом може надзвичайно легко стати засобом до безмежного загарбницького імпульсу й жадоби до здобувань, і то тим більше, чим опановані підвладні народні маси є менше зрізничковані, ієрархічно розчленовані та поділені на автономні чи між собою конкуруючі підгрупи, чим більше самовлада переходить на особисто-благодатне угрунтування легітимности претензій на володарність, віддалюючись від типу легалістичних чи традиціоналістичних угруповань легітимности. Так само експансія певних старосхідних великодержав та монгольських загарбницьких держав, як нечисленних справжніх появ цього роду в європейській історії, здається, стверджують цей здогад. Одне є певне: там, де цей тип сполучується з жевріючим в опанованім народі чи навіть із збудженими його провідною інтелектуальною верствою та до найвищого напняття розвиненими тенденціями до претензій на «навертання», вождівство та рятування інших націй, там дух агресії й охоти до експансії може досягти такої сили, якої досі світ ще не бачив. Зокрема тоді, коли самовладне панування гвалтовно підвищує у позбавленім прав народі прагнення до завершення його всесвітньої вождівської місії тим, що вона його безнастанно знову навчає, що лише — через насильницькі напади на довколишні народи — наступить завершення його всесвітньої місії, яка забезпечить йому одному повну нагород за його дотеперішні зусилля, муки та недостатки, та принесе «повні жнива» для його вже «здійсненого» ідеального життєвого ладу.

З одним лише переліком переваг своєї власної господарської системи, з одними своїми ще такими потужними планами фінансового планування для поновного пожвавлення чи збереження свого життя та із затриманням коректних дипломатичних стосунків і манір і т. д., Захід не в стані поважно протиставитись Сходові. Найперше західній світ, що хоче політично протиставитись Сходові, може зробити лише одне, однаково, чи в остаточному висліді буде мати через це успіх чи ні, а саме: пригадати собі (щоб висловлюватись за Чаадаєвим) свою власну справжню та історичну ідею особливого роду, перейнятися нею з цілковитою поважністю (а не лише базікати про неї), віддати себе їй, їй вірно служити та прагнути її здійснити.

Без такої ідеї, яких би особливих досягнень Захід не посідав (зокрема в технічно-індустріальній ділянці), він не вив’яжеться із своїх завдань та не буде в стані встояти на цій землі, як окрема рівнорядна сила.

Якщо західній світ не спроможеться знову здобутися на власну історичну ідею, треба зобов’язати приналежні до нього суспільства до цих ідей, щоб їх об’єднати, або коли ці ідеї є вже навіть мертві, тоді навряд, чи він зможе на довший час затримати йому ще історією призначене місце.»

Наведені та переказані тут зауваження цього швейцарського вченого-дослідника свідчать про велику та гостру актуальність, більше того — про невигаслу досі життєвість та пекучу актуальність московських спостережень де Кюстіна з давно-минулого 1839-го року. Крім того вони ще раз активізують та підносять велику життєву важливість (бути чи не бути Європі?) поставлених у книзі де Кюстіна питань, які може ще не всі собі досі усвідомили.

Друга справа, що при цьому Шелтінґ інколи лякається, принаймні форми вислову, деяких спостережень де Кюстіна та намагається підважити їхню обґрунтованість чи непомильність, хоч у ході дальшої розправи він знову примушений ствердити невідхильність спостережень та висновків Кюстіна.

Останні уступи книги Шелтінґа, де поставлені високі вимоги до американської політики, не дають, природна річ (з уваги на те, що ця книга вийшла десять років тому), перегляду літературної творчосте сучасної промосковської та тим самим антикюстінівської американської адміральської школи: Кеннана, Керка, Стівенса й тому подібних Дон-Левіних з прокремлівського «прокукішу», («Прокукіш» — скорочено: Прокопович, Кускова, Кішкін — московська «гай-да тройка»; вислані Дзержинським з Москви за кордон «троянські коники» у 1922 році) завданням якого є відбудова чи збереження єдиної неділимої московської палкінської імперії, «від молдована до фіна» та «от Шалтая до Болтая»… Одначе Шелтінґ прагнув, щоб західна Європа залишилася вірною власній історичній ідеї, а не йшла манівцями промосковської, антикюстінської школи.

У тому вартість книги Шелтінґа.

 

VII

БУЧА ПО ВИХОДІ КНИГИ

 

У ЛИСТАХ ДЕ КЮСТІНА ДО ЙОГО НІМЕЦЬКОГО ПРИЯТЕЛЯ, ПИСЬМЕННИКА ФАРНГАҐЕНА ФОН ЕНЗЕ ЗНАХОДИМО ДЕЯКІ ЦІКАВІ ЗГАДКИ ПРО КНИЖКУ МАРКІЗА.

 

Ще задовго перед появою книги написав маркіз до Ензе 31 липня 1841 року з Евіану в Савої, що він вирушає за три тижні на десять місяців до Італії, «після чого хочу повернутись до Парижу, щоб надрукувати мою Росію».

Дня 7 березня 1843 року, він пише з Парижу до Ензе: «Моя Росія появиться за півтора чи два місяці. Боюсь за неї. Це така одноманітна країна, що потрібно мати більше хисту, ніж визнаю за собою, щоб не нудити читача, примушуючи його мандрувати там на протязі чотирьох томів. Шкодую, що я взяв на себе це завдання. Тема постачає багато важких міркувань, але мало описів. Це жахливо, бо який читач не вважає себе більшим філософом від свого автора?»

Лист з Біберіху в Нассау 9 липня 1843 року до Ензе передає атмосферу великого, хоч багатьма оспорюваного, успіху книги:

«Коли доводиться писати 90 листів про те саме та відповідати тим самим критикам відмінними висловами, хоч завжди тими самими доказами, то ви зрозумієте, мій шановний та видатний друже, що це приятелі завдають прикрощів, а байдужі поправляють справу. Ці останні мають право бути нестерпними, вони цим користуються. Вони принесли мені успіх, якого я не очікував, та до якого я зовсім не звик. Декілька ворогів закидають Мені невдячність: «Бути так добре прийнятим і говорити так кепсько про людей!» Я відповідаю, що, якщо я був би кепсько прийнятим, то був би ще менш вільним. Це приводить до висновку, що слід бути цілком неприйнятим, щоб дозволити собі на одвертість. Це безглуздя. Велике число людей признає мені рацію та підтримує те, що слід назвати моєю сміливістю. Я не потребую жодної підтримки для того, щоб висловлювати те, що вважаю за правду. Книга, хоч у чотирьох томах, випродана за два місяці. Я вже змушений турбуватись другим виданням, в якому зроблю багато поправок. Кілька витинків і переносів, щоб уникнути, поскільки можливо, повторень, які викликані жанром подорожі. Системою книги є правда — навіть у формі. Я міг би зробити трактат про деспотизм, відокремлено від подорожі. Стиль, одначе, був би менш жвавим. Описи без міркувань показались би занадто сухими, а трактат став би нудним та важким, позбавленим різноманітносте, яку надають міркуванням описи. Коротко, я зробив те, що міг. Сподіваюсь, що ви вже давно дістали ваш примірник. Я переслав вам один з перших, які я міг видерти від мого книгаря, що вражений швидкістю продажу, не мав змоги піти назустріч домаганням усіх покупців. В Парижі було повно москалів, що напосілись кричати як орли, чи скоріше ґерґотіти наче гуси. Можете собі уявити, що то за шум учинився!!! Вони примусили всіх читати мою книгу. Доктор Корев переклав багато уривків з коректурних відбитків і вони мають бути видруковані в однім часописі в Липську, але я не міг його дістати. Я продав один примірник коректурних відбитків одному англійському книгареві, який мав видати повний переклад у Лондоні в той самий час, коли оригінал поступив у продаж у Парижі. Політичні міркування лякають літературні журнали у Франції, однак «Journal des Debats» поважно обговорюватиме книгу. П. Перне, якого історію побачите в четвертому томі і який є тепер редактором «Revue independante», написав мені, що запевнить мені справжнє признання, але моя книга така католицька, а його журнал такий революційний, а найбільш такий антихристиянський, що я гадаю, що політичні міркування переважають над його почуттями.

Від шести місяців живу в самотньому місці, що його я потребував для відпочинку. Мені неясно пишуть, що успіх все росте в Парижі, але цей успіх з першої хвилини мене ніяк не задовольняє. Ця блискуча курява швидко спадає додолу й не охороняє від забуття. Я хотів би знати про враження від книги за кордоном, а найбільше в Петербурзі. Чи ви маєте якусь можливість сповістити мене про це? Потрібно бути дотепним, щоб судити про книгу, якої форма постійно суперечна змістові: форма є легка, розпорошена, зміст — поважний. Це вже досягнення із боку читача, якому на протязі чотирьох томів кажеться: «Даю вам мої ідеї, розгляньтесь у моїй книзі». Я досяг цього, спочатку через те, що бачив паризьку суспільність, яка нічого більше не вимагає: Але пізніше прийшла черга на критику.»

В наступному листі до Ензе з того самого Біберіху, з дня 27 липня, Кюстін багато пише про свою книгу, відповідаючи на критичні зауваження до неї, які йому надіслав Ензе. Дуже важливі рядки знаходимо в «пост скріптум» у листі до Ензе від 7-го серпня 1843. Там читаємо: «У хвилини, коли я запечатував мого листа, я одержав повідомлення з Парижу, в якому мене сповіщають, що мій твір є причиною неласки, усунення та заслання до віддалених провінцій Росії баронесси Фредерикс, сестри Ігнатія Гуровського та близької приятельки цісаревої, як також про заслання на Сибір Адама Гуровського та про багато інших окремих переслідувань, що ними імператор не побоявся жорстоко підтвердити суворість моїх спостережень. Читаючи мою книгу, він не відчув, що в ній було значно більше моєї інтуіції в тому, що йому здавалось образливим, ніж розшуків і пояснень, зібраних із усних переказів. Я значно більше вражений тим, що я відгадую, ніж тим, що мені кажуть і доказують, що я відгадав цілком правдиво. Якщо це має бути доброю політикою, то нехай живе кепська! — Ви є в стані знати правду про всі ці особисті помсти. Будь ласка, витягніть мене з непевности, якщо можете. Ніщо не завдасть мені більшої прикрости, як почуття того, що я спричинився до справжнього нещастя, в надії, (ой леле!) занадто марній принести неокреслене добро. Навіщо здалась російська поліція, коли їм не відомо про те, що я не бачив майже нікого в Росії, крім двору під час великих прийнять, що я жодним способом не комунікувався з Адамом Гуровським, ані листовно, ані особисто. Ту сумну новинку принесли поляки через Париж, Маю надію, що вона фальшива.

Ось Бальзак покликаний мене спростувати. Це є початок війни, але я не хочу її провадити. Моїм наміром було піднести перший крик. Другі прийдуть згодом, щоб провадити напад дальше. З мене досить, що я їх остеріг».

У листі до Ензе від 20 січня 1844 року з Парижу Кюстін м. ін. пише: «Я боявся друкувати перше видання, щоб книга не впала, як камінь у воду. Я побоювався звичного мовчання людей, що на них я нападав і тепер їхній незручний гнів переступає всі мої сподівання…»

Так само в листі з Парижу 24 лютого 1844 року він пише: «Моє друге видання, завдяки спростуванням москалів, було розхоплене неначе чудом». Поруч з цим він відмічає знову діяльність російського посольства в Парижі, яке мало великий вплив на тодішні паризькі часописи, чи щонайменше на більшість з них. Так само, як це твориться й тепер. З цієї нагоди Кюстін пише кілька рядків про всюдисущість московських пазурів: «Що за потужність та яка політика! Коли царі засядуть у Візантії й удаватимуть, що хочуть трактувати з Римом, світ скаже, що я казав правду, кидаючи першим крик на сполох! Між іншими невигодами волі друку є те, що країни, в яких вона панує, без контролю стають ареною, де гроші ворожих держав нацьковують газети, що стають відкритими трибунами для баламутів, які діють в інтересах чужини. Між зловживанням, свободою і деспотизмом, що станеться з Європою?»

«Слід шкодувати, що листів Фарнгаґена до Кюстіна майже зовсім немає» — пише Людмила Ассінґ, видавець листів Кюстіна до Фарнгаґена та племінниця останнього. (Lettres du Marquis Ade Custine a Vambagen d’Ense et Rubel Vambagen d’Ense. Bruxelles. 1870 p.VI.) Але з листів Кюстіна видно, що його німецький приятель не погоджувався з його поглядами на Росію й частіше писав про це Кюстінові. Зрештою, цей приятель сам у Росії ніколи не був і знав про неї лише зі «своїх студій».

 

XVIII

«ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СКАНДАЛ»

 

В КІНЦІ СВОГО «РЕЗЮМЕ З ПОДОРОЖІ» КЮСТІН ДОСИТЬ ДОКЛАДНО РОЗПОВІДАЄ ПРО СВОЮ ЗУСТРІЧ З ЧААДАЄВИМ, НЕ НАЗИВАЮЧИ ЙОГО, ЗРОЗУМІЛА РІЧ, ПО ІМЕНІ.

 

Швейцарський вчений Шелтінґ вважає, що: «Так Кюстін не лише виніс на форум Європи самий випадок з Чаадаєвим, як приклад пануючої в Росії неволі для сумління і думання, але також виклав перед широкою громадськістю Західної Європи та поставив там до обговорення історичні та релігійно-філософічні думки Чаадаева про духовно-культурну відмінність Росії від Західної Європи. Він цим зробив саме те, чого завжди бажав собі Чаадаев».

Таким чином, завдяки книзі Кюстіна «всеросійський скандал », що стався в жовтні 1836 року у висліді надрукування московського перекладу «Філософічного листа» Чаадаева в журналі «Телескоп» Надєждіна — розрісся у скандал всеєвропейський…

Французький католицький дослідник Шарль Кене перший звернув увагу на те, що філософія історії Чаадаева, зокрема у сфері протиставлення Росії — Європі, так би мовити, у вигляді книги Кюстіна «Росія в 1839 році», що видана в Парижі 1843 року, появилась тоді втретє. Перший раз Чаадаев виклав свої погляди у формі рукописного листа французькою мовою 1829 року, вдруге — перший філософічний лист появився в жовтні 1836 року у перекладі на московську мову в журналі «Телескоп» у Москві. Але цим разом дістала вона загальноєвропейський відгук. (Шелтінґ, ст. 64.)

Після появи книги Кюстіна негайно зреагував тогочасний петербурзький уряд, для якого, за висловом Шелтінґа: «Аж ніяк не було байдуже те, що думає закордон про нього та керовану ним країну. Зокрема, цей уряд не був байдужий до поглядів впливових письменників».

Як пише Шелтінґ, перші відповіді появились у Парижі та походили від урядово для того призначених агентів з російської дипломатичної служби. Яків Толстой, який мав завдання стежити за кордоном за появою книжок про Росію, написав ще того ж року аж дві брошурки французькою мовою. Слід припускати, що ці взірці толстовської прози не багато промовляли до тодішніх західноєвропейських читачів книжки Кюстіна. Через те ще один урядовець місії петербурзького уряду в Парижі, поляк та католик, Ксаверій Лабенський, написав того ж року «Слово про твір п. де Кюстіна» французькою мовою. Це «Слово» вийшло другим виданням ще раз через два роки та було видане в перекладах на німецьку та англійську мови. Так само урядовий публіцист Палкіна Н. Ґреч написав московською мовою спростування, яке крім того видали у французькому та німецькому перекладах. Урядовець московської місії в Мюнхені Теодор Тютчев, змосковщений нащадок флорентійських патриціїв Сіиссі-Чуччі, також і собі приєднався до цього толстовського фонду чи пак «толстовського хору» французькою брошурою під назвою «Лист до п. д-ра Кольба» (1844), що спочатку був уміщений на сторінках часопису «Augsburger Allgemeine Zeitung». З усієї цієї урядової прози надавалася до читання лише брошурка одинокого Лабенського, що, до речі, ніколи не був фаховим прозаїком, бо до того часу займався виключно віршованими вправами французькою мовою та видав чотири збірки чи томи французьких віршів власного виробу.

Крім цих московських шпигунів Яків Толстой був аж надто явним шпигуном, а ексцеллєнц Ґреч стояв у безпосереднім зв’язку з третім відділом Палкінської канцелярії (Лємке: Ніколаєвскіє жандарми і література, ст. 143-150) та інших представників петербурзького урядового світу. Толстому пощастило змобілізувати на фронт проти Кюстіна одного напівеміґранта Івана Ґоловіна, ліберального публіциста, що від довшого часу мешкав у Парижі. Толстой доніс на Ґоловіна шефові жандармів Бенкендорфу й Ґоловін дістав наказ повернутися до Росії. Щоб добитись скасування цього наказу, Ґоловін також написав спростування на книгу Кюстіна, видане французькою мовою 1843 року. (Лємке, 555-572, Аннєнков: «Літ. Воспомінанія», 1909, ст. 305).

Шелтінґ вважає, що ця енергійна урядова літературна пропаганда була викликана міркуваннями престижового та кредитового характеру. Чужеземні кредитові установи уважно стежили за внутрішнім становищем у Росії та за всіма ознаками незадоволення, можливої революції або загостреної реакції, що могли б зменшити кредитоздатність російського уряду. Цілком природно в Петербурзі намагались всіма засобами боротись проти впливу творів, подібних до листів де Кюстіна. Як подає знаний тогочасний критик Сент Бев, петербурзькі урядові кола мали намір впрягти до цієї справи ще не кого-небудь, а самого Оноре де Бальзака. Але не можна цілком певно встановити, чи справді Бальзака уряд Палкіна впустив тоді до Росії, як це твердить Сент Бев, на те, щоб зробити з нього «урядового опонента п. де Кюстіна». Проте, здається, дипломатична місія в Парижі натякнула міністерству закордонних справ у Петербурзі, що слід використати великі грошові запотребування Бальзака, який подорожував тоді по Росії (він залишив палкінський райх у жовтні 1843) для заперечення де Кюстїна. У відповідному зверненні місії до міністерства чигаємо: «Приходячи на поміч п. де Бальзакові в грошах, було б, мабуть, можливим використати перо цього автора, що ще зберігає певну популярність тут, як також в Європі взагалі, щоб спонукати його написати заперечення ворожого та наклепницького твору п. де Кюстіна.» (Al. v Schelting: Russland u Europa, c. 337-339; Alfred Dumaine: Le Marquis de Custine et la Russie, La Revue de Paris, 1922,1 Fevrier, p. 496-497; J. W. Bienstock: Dostoievski et Balzac, Mercure de France, 1924,1 Decembre, p. 420; Charles Quenet: Tchaadaev et letters philosophiques, Paris, 1931, p. 298).

Зрештою, натяки на спроби притягнення москалями Бальзака до виступів проти де Кюстіна знаходимо і в листах останнього до Фарнгаґена фон Ензе, на превеликий жаль, не згаданих та не використаних навіть у таких капітальних працях, як Кене та Шелтінґа.

У листах Кюстіна до Фаргаґена фон Ензе знаходимо й мальовничу згадку про появу петербурзького шпигуна Греча в Парижі: «Брошурка п. М. Греча, перекладена на французьку мову, щойно вийшла. Цей персонаж був дивно анонсований у Парижі. На дверях усіх, бодай трохи знаних осіб, причеплено було картки з іменем Греча, та нижче: великий російський шпигун. Він скаржився на цей наклеп, але спробуйте знайти винного! Було багато сміху, а в цій країні сміх завжди є зброєю». (З листів Кюстіна до Фарнгаґена ф. Ензе з Парижу, 20 січня 1844. Lettres du Marquis de Custine a d’Ense, p. 472.)

 

XIX

ВСЕРОСІЙСЬКИЙ СКАНДАЛ

 

У СВОЄМУ ЛИСТІ З ДНЯ 9 ЛИПНЯ 1843 ДО ФАРНГАҐЕНА КЮСТІН ЗАПИТУВАВ: «Я ХОТІВ БИ ЗНАТИ ВРАЖЕННЯ ВІД КНИГИ ЗА КОРДОНОМ, А ГОЛОВНЕ У ПЕТЕРБУРЗІ. ЧИ ВИ МАЄТЕ ЯКУ МОЖЛИВІСТЬ ПОВІДОМИТИ МЕНЕ ПРО ЦЕ?»

 

На жаль, листи Фарнгаґена до Кюстіна до нас не дійшли, тому і відповідь його на ці запити невідома. Але певну відповідь на ці питання знаходимо натомість у книзі Мих. Лемке «Николаевскіє жандарми і література 1826-1855» (Изд. второе С. В. Бунина, С. Петербург, 1909, ст. 141-152). Лемке, скориставшись нагодою ліберального подиву за короткого урядування міністра внутрішніх справ, кн. Святополк-Мирського, одержав у 1904 році дозвіл переглянути архів третього відділу канцелярії його величности і знайшов там листування в справі книги Кюстіна. Даємо, отже, слово цьому дослідникові. Лемке пише:

«На початку 1843 року в Парижі вийшла книга маркіза де Кюстіна — «La Russie en 1839», в якій автор, аристократ, консерватор та великий католик, змалював Росію такою, якою він її побачив під час свого перебування там протягом кількох місяців 1839 року. Маркіз вирушив до Росії, щоб знайти там аргументи проти конституційного правління, а повернувся до Франції сторонником конституції… Наврядчи яка інша книга про Росію, видана за Ніколая I-го в Європі, так прославилася і так роззлостила російського царя та його двораків. Кюстін промовляє дуже спокійно, з поважними доказами, а тому заперечувати його тяжко. Я не спинятимусь на переказі цілого змісту його книги, а наведу лише кілька прикладів, вибираючи їх із розвідки п. Тарле (Є. Тарле: «Самодєржавіє Ніколая I-го і французское абщєствєнноє мнєніє», Билоє, 1906 р.).

Вже з перших днів перебування в Петербурзі Кюстін зрозумів, що «російський уряд — це стан облоги, який став моральним станом суспільности». «Російський спосіб правління — це абсолютна монархія, прикорочувана вбивством». Усе пригноблене боязко тулиться, все понуре, все мовчазне все сліпо кориться невидимій палці. «Тупа і залізна дисципліна касарні скувала всіх та все». «Я неначебто бачу тінь смерти, що нависла над цією частиною світу». «Як міркую над цими подіями (заслання непокірних селян цілими селами на Сибір — М. Лемке) та про силу інших жорстокостей, більше або менше таємних, які щоденно докопуються в глибині цієї величезної імперії, де віддалі однаково сприяють заколотам та репресіям, то я починаю ненавидіти країну, уряд, усе населення. Непоборно важке почуття охоплює мене і я думаю лише про те, як би втекти». Ніколай І заявив Кюстінові: «Деспотизм ще існує в Росії, бо він становить істоту мого правління, але він є в згоді з генієм нації»… Як маркіз довідався про відношення Ніколая І до дітей декабристів, то створив собі остаточний погляд на нього: «Немає більш хитань, немає більш непевносте, для мене суд над імператором Ніколаєм, нарешті, відбувся. Він — людина твердої вдачі та волі, й це конечне, щоб стати в’язничним доглядачем третини земної кулі. Але в нього немає великодушносте, про це мені добре свідчить ужиток, що його він робить зі своєї влади…»

Щоб знати, як поставилась до книги Кюстіна поступова частина суспільства, послухаймо, що сказав про неї Герцен:

«Без сумніву — це найцікавіша та розумна книга, з написаних чужинцями про Росію. Є там помилки, є багато поверхового, але є справжній хист мандрівника, спостерігача, проникливий зір, що вміє схопити образи, що вміє по кількох зразках відгадати масу. Найліпше схопив він штучність, що вражає на кожному кроці та вихвалювання європейського життя, яке в нас тільки й є, що на показ. Є вислови вражаючої влучности: «un empire de facades… La Russia est police non civilisee» та ін. Він глибоко відгадав вдачу суспільносте, змальовуючи ірбнію та смуток, пригнобленість та сваволю. Він оцінив народну вдачу — це велике досягнення… Тяжезний вплив цієї книги на росіян: голова хилиться долів й опадають руки; і боляче через те, що відчуваєш правду; і прикро, що чужий доторкнувся до болючого місця; і прощаєш йому за багато речей, а найбільш за любов до народу» (А. И. Герцен: «Сочиненія», изд. Павленкова, VI, 88-89).

Анненков писав, що в Росії, «хоч книга була суворо заборонена, одначе, її всюди читали» («Лит. Воспомінанія»).

До цих даних Лемке-Тарле додамо, що сам редактор «Москвитянина», московський професор-історик М. П. Поґодін занотував тоді у своєму щоденнику: «Прочитав цілу книгу Кюстіна. В ній багато жахливої правди про Росію. За змалювання вчинків деспотизму для нас непомітних, я готовий до землі вклонитись перед автором».

Так само й фрейліна петербурзького двору та дружина тверського губернатора, приятелька Пушкіна та Гоголя, відома Смірнова-Россетті, прочитавши книгу Кюстіна, писала з Баден-Бадену до Жуковського, що також перебував десь у «своїй» Німеччині: «Ай да матушка Росія… Кюстін прав…»

Але дамо знову слово панові Лемке: «Зрозуміло, так міг поставитись до книги лише невеличкий гурток. Величезна частина тих, що мали можливість довідатись про неї, обурювалась, не згадуючи вже про Ніколая, який, прочитавши, кинув її на підлогу й сказав: «Моя провина, навіщо я розмовляв з цим негідником!»… Та що цікаве, обурювались не за брехню, якої не бачили, а за правду, висловлену так просто чужинцем. Жуковський казав, що «Нападати потрібно не на книгу, бо в ній багато правди, а на Кюстіна». Тютчев, що написав з приводу книги окрему брошуру, в якій гостро висловився про Кюстіна, не міг, одначе, не визнати, що боронити Росію можуть лише люди, які через надмір ретельносте квапляться піднести парасолю, щоб закрити від денної спеки верх Монблану!»…

Далі Лемке починає використовувати листування з таємного жандармського архіву: «Звичайно, уряд дивився на справу інакше (як Тютчев) та подбав випустити силу різноманітних спростувань. Вже Я. Толстой написав два: під псевдонімом Яковлева та друге за своїм графським підписом. Він перший сповістив жандармам Дубельта про вихід книги. Йому доручили відповісти, як він сам вважатиме за відповідне. Потім старший радник міністерства закордонних справ Лабенський випустив книгу, видану в Парижі французькою мовою, в Берліні німецькою та в Лондоні англійською.

Приклав свою руку до оборони Росії і славетний побратим Булгарина — Ґреч. Про це я й хочу розповісти, докладно використовуючи дуже цікаву архівну «справу».

31 липня 1843 року ексцелленція Ґреч писав з Гайдельберґу до Дубельта велике щирошпигунське послання, де м. і. читаємо: «Найліпші наміри та вчинки нашого уряду підпадають тут викривленим пересудам та злонаправленим зауваженням часописів. Складають та поширюють їх, здебільшого жиди, хрещені та нехрещені, які заволоділи, німецькими журналами. Вони злостяться на Росію переважно через те, що митниця на суходольнім кордоні Пруссії не пропускає їхньої контрабанди. Я переконався, що це головна причина злоби та ненависти супроти Росії».

Далі Ґреч відразу переходить до книги Кюстіна, маючи на увазі добре заробити на її спростуванні.

«З книг про Росію, що вийшли останнім часом, найогиднішим твором є книга падлюки маркіза де Кюстіна. Гідне зауваження, що вона у Франції не викликала майже жодного враження… (Все це нісенітниця. А. Ів. Турґенєв рішуче зазначив: «Книгу читає ціла Європа», «Остафєєвский Архів князей Вязємскіх», IV, 256 — прим. М. Лемке) з тієї причини, що в безлічі щоденно нових книг усе в Парижі губиться. Рідко яка книга проживе там три тижні: все тоне в безодні забуття. Але. тут, у Німеччині, цю книгу довбають та передовбукль, говорячи: чому її не спростовуєте».

Дальші рядки з цього листа Греча, який безперечно становить верх московського епістолярного мистецтва XIX ст. (як листи Ґрознаво до Курбського загально вважаються вершком московського лицемірства XVI ст.), наводимо в незрівняній мові первотвору:

«Ваше Прєвосходітєльство! Заставьтє за сєбя вєчно Бога моліть! Іспросітє мнє позволєніє разобрать ету кніґу: я напішу разбор єйо как можно основатєльнєє і хладнокровнєє: бєс труда і малєйшей натяшкі докажу я, что всє пріводімиє Кюстіним факти і дєла суть сущая ложь… раді Боґа, разрєшітє, нє посрамлю землі русскія. Что нє станєт в умє і талантє, то достанєт пламєнная моя любовь к Государю і атєчеству!»

Праця кипіла… 24 серпня хитренький змоскалізований чех Ґреч пише Дубельтові; «Не очікуючи відповіді Вашої на листа з 31 липня, я кинувся до розгляду книги Кюстіна, закінчив його й долучую при цьому…»

22 вересня Дубельт відповів Ґречові, що він читав Бенкендорфов! Ґречів архитвір та що Бенкендорф щиро дякує ексцелленції та повертає рукопис протикюстінівської грамоти, яку потрібно «отпечатать особнимі брошюрамі на немецком і французском язиках для распространєнія за ґраніцєю сколь вазможна в большем чісле екземпляров.

Саме в день відіслання цього листа була одержана від Ґреча пропозиція писати проти католицтва в Росії та взагалі ще створити під його наглядом добре оплачений кадр письменників для оборони Росії. Дубельт відповів Гречові 25 вересня, що його шеф Бенкендорф цілком схвалює намір спростувати книги та статті проти Росії. Добре було, коли б й інші літератори — але самі по собі стежили за цим та спростовували. Вишукувати таких письменників та мати їх під своїм впливом не личить гідності петербурзького уряду. Вибравши таких агентів, як у Парижі Толстой та в Німеччині барон Швайцер, уряд зробив усе, що можна було зробити…»

Лемке додає, що уряд очевидно вважав, що нема пощо утримувати за платню зґраю агентів-літераторів. Замовлені з Росії примірники книги Кюстіна наказано було повернути назад за кордон. Але вони знову повертались, загорнені в нові обгортки, з Парижу до Петербургу.

8 жовтня Ґреч пише до Дубельта з Парижу: «Так я успел усердним трудом своїм угодіть поштєнному графу! І так может бить усєрдіє мойо будет пріятно Государю нашему Атцу і Блаґадєтєлю!» Далі Ґреч дає до зрозуміння, які витрати він має з перекладом та друком антикюстінівської грамоти. Нарешті, він сповіщає, що знайшов «харошаво челавєка», що за «хароші» гроші готовий продовжити протикюстінівську акцію ще далі. Це драматург Оже, що давніше замолоду був три роки юнкером у гвардії в Росії, яку через грошові труднощі мусив покинути… Оже «помніт і сердечно любіт Рассію. Прочітав кнігу Кюстіна, он весною поривался в Россію, чтоби там на местє ізаблічіть падлєца. Ми затєваєм с нім напісать водевіль: «Voyage en Russie» і виставіть Кюстіна на посмєяніє всєму Паріжу. Содєржатєль тєатра «de la porte Sint Martin» бєрйотса дать ету пйєсу, но і тут нужно будєт подмазать: Паріж хуже нашево ніжняво зємскаво суда, бєс дєнєк нічєво нє сдєлаєшь. Помогітє, а я рад стараться, і маркіза виставіть прєд всєм свєтом, как он таво стоїт…»

Лемке про це широке планування Ґреча висловив такий погляд: «Ґреч мав, як бачимо, апетит дуже великий. Досить було згоди на заперечення Кюстіна, щоб у практичній голові Ніколая Івановіча вже виріс широкий план — зажити за кордоном для себе й родини приємностей, не витрачаючи власних грошеняток… Його розрахунки, одначе, зустрінула невдача. Він не доглупався, що уряд Палкіна був до кінця деспотичний. Він чекав від своїх підданих послуг цілком даром, знаючи, що кому треба вислужуватись, той і так вислужиться. Бували й вийнятки, ми їх бачили і ще побачимо, але не так то вже часто. Як ми вже зазначили, платилося не дуже то щедро. Ткнули 2000-3000 рублів папірцями, а підлосте потрібно накоїти стільки, що на ціле життя себе заплямиш…»

На ці грошові літанії комерційного москальо-чеха Дубельт відповів 29 жовтня. Він сповістив, що Бенкендорф згоджується з наміром Греча надрукувати розправу проти Кюстіна в Альгемайне Цайтунґ (Авґсбург), хоч Ґреч виразно писав, що ця газета зробить це лише за гроші: «Па нєраспалажєнію нєґодяєв-іздатєлєй к Рассії нє магу сдєлать сєво іначє, как заплатіф за напєчатаніє. Пазволітє лі сдєлать ету ісдєршку на счйот казни?»), але граф зовсім не дає згоди, щоб уряд робив на цю річ якісь витрати. Що торкається брошури французькою мовою, то можна її надрукувати, якщо від продажу повернуться витрачені грошики.

4-го листопада 1843 року Ґреч просив Дубельта підтримати французького письменника Оже (Aliger), (Гіполіт Оже (1797-1881) був свого роду французьким Булгаріпим. Під прізвищем Сент-Гіполіт він фабрикував романи п, н. «Марфа», «Борис Ґодунов», «Іван IV», а під іменем Жеро — драми: «Авдотья», «П’єр ле Ґран» і т. п.) що хоче написати водевіль, придбанням для Росії 200 примірників по 10 франків (тоді вони були ще чогось варті), та надіслав передмову, яку Оже написав до майбутньої своєї комедії. Бенкендорф довів це прохання Палкінові й одержав наказ негайно його задовольнити. По трьох днях III Відділ одержав «Оборону» Ґреча проти Кюстіна в німецькому перекладі Коцебу, що вийшла в Гайдельберзі, дещо пізніше надійшло й французьке видання з Парижу, а нарешті й з Брюсселю.

На радощах того ж таки 9 листопада Дубельт писав Ґречові, що Бенкендорф вже мав нагоду передати листи Ґреча і відповідь Ґреча на книгу Кюстіна та й передмову Оже: «Ґосударь всьо чітал і всем бил даволєн»… «Ви нє повєрітє, мой почтєнний Ніколай Івановіч, как я всем даволєн, когда магу дать Вам атвєт удавлєтварітєльнай. Л. Дубельт». Можна сказати, це був день, коли слава таємного радника Н. І. Ґреча стояла найвище на Петербурзьких бюрократичних небесах… Але от раптово і зненацька зчинилась шура-буря.

18 листопада Дубельт знову пише до Ґреча: «У ч. 321 французького журналу, витинок з якого залучений до цього, граф Бенкендорф із здивуванням прочитав нотатку про те, що Вашій Ексцелленцїї доручено скласти спростування на твір маркіза Кюстіна, та що Ви вже взялися до цієї праці, та що матеріали для цього ви одержуєте з урядового джерела, що складене вами заперечення було передане п. Коцебу для перекладу на німецьку мову, та що згодом воно буде видане й французькою мовою.

Такі подробиці Його Світлість не може пояснити нічим іншим, як нерозважною нескромністю Вашої Ексцелленції та з цього робить висновок, як мало він може мати до Вас довір’я та до чого приводить самолюбством чванливість осіб, що, перебуваючи в оточенні, повинні були б усі свої вчинки берегти з відповідною обережністю.

Це слово графа. Але я, з його дозволу, писав у тому самому сенсі, проте в злагіднених висловах…»

Можна собі уявити, яких то саме «незлагіднених висловів» вживав Бенкендорф на адресу нефортунного Кюстіноборця — Ґреча!

Лист цей ще мандрував у торбах гінців, як Ґреч 13 листопада знову пропонував Дубельтові свої послуги щодо систематичного опрокидування закордонних творів.

25 листопада Дубельт відповів, що Бенкендорф дуже холодно поставився до ґречівських пропозицій і нарешті граф висловився, що він нічого не добивався від Ґреча, який сам запропонував спростувати Кюстіна, отже Ґреч сам мусив бачити, що переважатиме — плюси чи мінуси, прибутки чи видатки. Зрештою, Бенкендорф дав був згоду на покриття видатків, але як ціла справа з походом проти Кюстіна стала з вини Ґреча через газети відомою, то нехай Ґреч «робить як хоче та як знає й зі мною припинить усяке про цю справу листування».

Все ще не одержавши грізної відповіді з 18 листопада, Ґреч звертається до Дубельта з благанням надіслати йому грошенят, бо від продажу своєї книги проти Кюстіна йому повернуться гроші не так швидко.

Наступного дня Ґреч просить вшанувати перекладчика пана Коцебу придворною камерюнкерською гідністю за переклад на німецьку мову відповіді на твір Кюстіна.

Але от Ґреч нарешті одержав листа з припиненням дипломатичних зносин… 6-го грудня Ґреч відповідає жалісливим белькотінням, в якому, крім слів, нічого немає. Ясна річ, що оголошення таємниці не трапилось би, якщо б через честолюбивість він не базікав про що не слід.

Дубельт відповів 19 грудня 1843 року, що Бенкендорф подбає про камерюнкерство для невтомного працівника в «поході Суворова на Кюстіна», п. фон Коцебу.

У січні 1844 року приїхав до Петербургу драмописець Оже, зустрівся кількакратно з Бенкендорфом та Дубельтом, але потім раптово їхні взаємини урвались. Принаймні на одній з його цидулок (записок) є резолюція, Дубельтовою рукою: «Граф наказав ніяких справ з ним не мати!!»

Бенкендорф просив міністра закордонних справ Нессельроде, подякувати дбайливому Коцебу. Палкін доручив виплатити йому річне утримання.

Дубельт повідомив Ґреча про винагороду для фон Коцебу. Ґреч цього й чекав, щоб 29 березня скласти Дубельтові подяку за уважне ставлення до його пропозиції. Далі він зручно перестрибує на себе самого й висловлює сподівання, що колись може й не лише на перекладчика, а й на автора виправи на Кюстіна буде знову звернена увага. Це висловлене в таких неперевершено рептильних висловах, що варто ці рядки навести у незрівняно солодкій мові первотвору:

«Із вніманія, оказаново пєрєводчіку маєй кніжкі, заключаю, что і сочінітєль єйя когда-нібудь абратіт на себя вніманіє сваімі усєрднимі і посільнимі трудамі, і в сєй сладостной надєждє, пітающєй мєня уже нєсколько лєт пріятнимі цвєтамі, прєдвєстнікамі плодов, чєсть імєю прєбить с істінним високопочітанієм і душевною прєданностію Вашево прєвасхадітєльства фсєпакорнєйший слуга. Н. Ґреч.»

До цих гречівських вправ у московській елоквенції (красномовність.) М. Лемке зазначив, що з актів не видно, чи дочекався Ґреч якихось плодів більш істотних, як квіти, на яких спочивали видавці «Северной Пчєли», врятовані Третім Відділом від всякої конкуренції. Бенкендорф міг відмовитися від звороту видатків Греча на похід проти Кюстіна, але Ґреч мав цілком «забезпечене існування», бо справді був одним з видавців урядової монопольної петербурзької газети «Северная Пчела», яка щороку приносила своїм власникам Ґречові та Булгаринові чималі прибутки.

Ці палкінські Еренбурги були багаті люди…

 

XX

МОСКАЛІ ПРО КЮСТІНА

 

САМІ МОСКОВСЬКІ СУЧАСНИКИ КЮСТІНА, ДОСИТЬ ЧИСЛЕННІ, ВИСЛОВЛЮВАЛИ ЧАСТО ПРО РОСІЮ ГІРКУ ПРАВДУ Й ДУМКИ, НЕ МЕНШ ГОСТРІ ТА ВБИВЧІ, НІЖ ЦЕЙ ФРАНЦУЗЬКИЙ ПОДОРОЖНІЙ.

 

Про це тим більш належить нагадати, бо в наші часи московські еміграційні борзописці всіма способами намагаються знецінити незабутній твір Кюстіна, звинувачуючи його в брехливості, ворожості до Росії та її народу і т. і.

В дійсності Кюстін по приїзді до Палкінського райху став лише переконаним та послідовним ворогом деспотизму, що в москалів здавна зветься «самодержавієм». Крім того він цілком правильно відгадав та відчув, що москалі вимагають до підбою цілого світу. Отже, немає нічого дивного, що тепер, коли москалі готуються здійснити свої стародавні наміри і вже навіть встигли підкорити та підбити мало не половину земної кулі, книга Кюстіна стала гостро актуальною. З другого боку москалі соборно і всенародно проголосили маркіза ворогом Росії ч. I.

Не будемо тут згадувати думок Чаадаева, які значною Мірою перебрав Кюстін. Але згадаємо інших.

Відомий московський історик С. М. Соловйов у своїй характеристиці Палкіна надзвичайно близько нагадує Кюстіна. Соловйов каже, що «на обличчі Ніколая історик читає страшні біблійні слова: Мане, текел, фарес — «зважено, підраховано, поділено!»

Деспот по своїй природі — мав інстинктовну відразу до кожного руху, до кожного вислову особистої свободи та самостійности. Ніколай любив лише бездушний рух військових мас на команду. Це був страшний вирівнювач, усі люди були перед ним рівні й він сам особисто мав право роздавати їм таланти, розум, усе, що ми звемо дарами Божими. Інша справа, що в цім нечестивім замаху на права Бога він безнастанно помилявся. Він до скону не занехав своїх поглядів та напрямку, до скону ненавидів та гнав людей, що визначалися понад загальний рівень з ласки Божої; до скону він оточував себе пересічними людьми й цілковитими нездарами, відзначеними з примхи зверхносте, з ласки імператора.

Не знаю, в якого другого деспота такою мірою виявлялася ненависть до особистих гідностей вроджених та працею набутих, як у Ніколая.»

Далі Соловйов пише, що за Ніколая, військовик, як ціпок, що звик не міркувати, а виконувати та привчати інших до виконання без надуми, вважався найкращим, найздібнішим керівником усюди; чи він мав якісь здібності, знання, досвід у доручених йому справах — на це не звертали жодної уваги. Фронтовики запосіли всі урядові посади, а з ними запанувала темрява, сваволя, грабіжництво, всіляке безладдя. Нагляд став метою суспільного та державного життя. Все творилося про око на те, щоб державний деспот приїхав, глянув та прорік: «Добре! Все як слід!» Звідсіль все покладалося на зовнішність. Внутрішній розвиток припинився. Начальники виставляли Росію перед імператором на оглядини на великих дорогах — і тут було все добре, все до ладу, а як було далі — туди ніхто не заглядав; там був чорний двір.» (Записки С. М. Соловйова, Вєстнік Європи, 1907, май, с. 41-44; наведено за Лемке «Нік. жандарми і література», с. 1-2).

Соловйов був найвидатнішим московським істориком середини XIX ст., до того ж був сучасником Палкіна та мав можливість досхочу придивитись до палкінських фокусів та примх.

Наведені нами тут витяги із спогадів цього московського професора, як бачимо, є вражаюче подібними до думок Кюстіна. Бо навіть просто нагадують короткий перегляд основних тверджень маркіза про деспотизм та тирана в Росії. Але в той час, як Кюстін подорожував по Росії лише два місяці, Соловйов міг глибше пізнати особливості режиму Ніколая Палкіна. Народжений у Москві 1820 року, Соловйов у час смерти Ніколая мав 35 років.

Визначний романіст та повістяр і взагалі один з найглибших знавців Росії, Н. С. Лесков, лише на десять років молодший від Соловйова, залишив не менш блискучу та вбивчу характеристику особливостей Палкіна. Недавно померлий історик московської літератури Іван Тхоржевеький так писав про Лескова:

«Один з кращих його романів (якщо не найкращий) «Чортові кукли» — це влучна сатира на імператора Ніколая Павловича. Цар, хоч і перебраний там у фантастичні шати «герцога незнаних гірських країв Фебуфіса», але портретна подібність між ними така велика, що роман, початок якого появився у журналі «Русская Мисль», довелося залишити незакінченим.»

Головні дійові особи цього роману — Два західні митці: захоплений Пік та поважний Мак. Герцог Фебуфіс такою мірою причарував Піка під час коротких відвідин Європи, що Пік приймає запрошення їхати до країни Фебуфіса та спочатку пише звідти захоплені листи. Незабаром і Пік переконується, що в цій країні все залежить від примхи герцога, який зробив, між іншим, з Пікової жінки свою полюбовницю. Усі «піддані» у цьому герцогстві («громадян» немає) живуть наче в кайданах.

Царювання Ніколая I-го, що дало, до речі, основний матеріал для влучної книги про Росію маркіза де Кюстіна, виступає в «Чортових куклах» з усією своєю деспотичною яскравістю». (І. Тхоржевский: «Найрусєйшій русак о Западе», — «Русская мисль» № 218, Париж, 21 февраля, 1950 р.).

Цей самий, дуже мало досі вивчений автор, Лесков, закінчує своє оповідання «Праведники» таким міцним в історії «акордом», хоч і прихованим у формі елегійного запиту:

«Невже справді ні в моїй, ні в його, ні в жодній іншій русскій душі не видно нічого, крім погані? Невже все добре і гарне, що коли-небудь помітило мистецьке око інших письменників — одна вигадка і маріння. Це не тільки сумно, а й — лячно. Якщо без трьох праведних, за народним повір’ям, не стоїть жодне місто, то як же устояти цілій землі з однією поганню, яка живе в моїй І твоїй душі, мій читачу?»

Московський поет, дипломат та публіцист Ф. Тютчев казав професору Поґодінові року 1825-го; «Росія — це тільки канцелярія та касарня; все в ній обертається довкола чину (посади) та кнута.» (Quenet: «Lettres philosophiques de Tchaadaev», Paris, 1931, p. 343).

Померлий у дуже молодому віці поет Вєнєвітінов описав у вірші «Батьківщина», який подаємо тут в дуже близькому до оригіналу українському перекладі, речі, що значно перевищують все знане нам з книги Кюстіна;

«Природа справді в нас миршава,

Покірно-вірні скрізь поля —

В Московщині сама земля

Вважа зухвальством величаве.

Нікчемні хати та шинки,

Баб череватих ноги босі,

В лахмітті дранім мужики,

Багно весною й в кожну осінь,

Та ще церков рясних шпилі —

Малюнок вірний з левативи.

Сліди усіх панів чванливих

В убозтві віщно на селі,

Таргани, сморід, бруд-бридота

Й загроза вічна від бича —

І ось оце дурна панота

«Святою Руссю» велича…»

Один з найвірніших та видатніших слуг палкінського самодержавства Ф, Булгарін писав у таємнім меморандумі до помічника шефа жандармів, Дубельта, 25 квітня 1846 року, про загально відомі речі, про які, одначе, всі мовчали. Для збереження стилю залишаємо нижче подані рядки уривків цього твору в мові оригіналу, Спочатку Булгарін каже про безкарність кримінальних злочинів, що й залишилося незмінним й до сучасної совєтської доби, а потім вказує на розпусту та на дитячу проституцію в блискотливому Санкт-Петербурзі; чого Кюстін, зайнятий розмовами з Ніколаєм Палкіним на двірських прийняттях, не доглянув. Булгарін писав Дубельтові, що крадіж у народі не вважається злочином, а злодіїв поліція викриває хіба що випадково. Поліція бере хабарі від злодіїв та «не помічає» розпусти дітей:

«Воровство нє почитаєтся большим прєступлєнієм. Воруют здєсь много, но всє почті воровства откриваются в нас случайно… Улики (докази) билі явния, но вор уехал і поліцийскій чиновнік сказал: «А на какой ляд я поєду за вором? Дєло пропало.»

Кромє воровства, разврат здєсь усілілся до висшей стєпєні. Дєвочкі от 9 до 11 лєт бєгают толпами і просят дєнєг, прєдлагая сєбя. Ужасно! На толкучєм ринкє днєм, а ночью на главних уліцах от ніх нєт отбоя! Поліция і нє взглянєт на ето, чтоб нє навязивать сєбє дєл, пєрепіски і хлопот. С кого взисківать? Поліцейскій офіцер скажет; «Сто нє в нашей части — с…

Наши трактіри, харчевні, особєнно загородніє, сущіє притони воров і мошєнніков (справжні притулки злодіїв). Частниє і квартальниє получают свою плату за то, чтоби нє мешать торговать (краденим та нагарбленим) і оні нікаго нє бєспокоят». (Лемке: «Николаевскіе жандарми и література», ст. 325-326).

Слід також зазначити, що Пушкін у своїм листі до Чаадаева, написаному з приводу «Філософічного листа» останнього, який є своїми думками дуже близький до ідей де Кюстіна, погоджується з частиною думок Чаадаева, які згодом висловлював також і Кюстін.

Пушкін згоджувався у своїм листі з критикою сучасного стану московського суспільства у Чаадаева: «Слід таки визнати, що наше суспільне життя є сумне, що ця відсутність громадської думки, ця байдужість до всього, що є обов’язком, справедливістю та правдою, це цинічне презирство до людської думки та гідносте — це речі справді невтішні. Ви добре вчинили, що сказали це цілком голосно. Але я боюсь, що Ваші історичні погляди завдадуть Вам неприємносте…»

У другім варіанті цього ненадісланого передсмертного листа до приятеля своїх молодих років Пушкін висловлюється подекуди ще гостріше. У першім варіанті Пушкін, говорячи про московське православне духівництво, пояснював його нижчість просто бородою, що ставила його поза межі доброго товариства. В другім варіанті Пушкін додає, що духівництво не належить ні до вищого суспільства, ані до народу Та «як євнухи воно має пристрасть лише до влади». Далі Пушкін додає: «Релігія є чужою для наших думок, для наших звичаїв… але не слід було цього казати. Те, що слід було висловити і що ви висловили — це те, що наша сучасна суспільність є так само гідна презирства як дурна».

Слід визнати, що ці зауваження Пушкіна про твір Чаадаева, висловлені ще перед Кюстіном, мають безперечну спорідненість з думками нашого французького автора. Наводимо уривок з його «Путєшествія в Арзрум»:

«Нарешті є більш влучний, моральний, більш згідний засіб з уваги на освіченість нашого віку: проповідь Євангелії, але до цього засобу Росія й донині не додумалась. Терпеливість сама по собі річ дуже добра, але хіба апостольство з нею несумісне? (Хіба істину дано нам на те, щоб ховати її під сподом? Ми оточені народами, що плазують у мороці дитячих помилок, і ще ніхто з нас не подумав оперезатися та йти з миром і хрестом до бідної братії, позбавленої донині справжнього світла. Чи так ми виконуємо завдання християнства? Хто з нас, муж віри та покори, наслідуватиме святих старців, що блукають по пустелях Африки, Азії та Америки в лахманах, часто без взуття, даху над головою та страви, але зогрітих теплою пильністю? — Навернення похилого рибака чи мандрівної родини чи хлопця, а згодом біда, голод, мученича смерть. Здається, для наших студених лінощів легше, замість слова живого, відливати мертві букви й надсилати самі книги до людей, що не вміють читати, ніж наражатися на труднощі та небезпеки за прикладом старовинних апостолів).

Пушкін подав з обережносте свою єретичну «кюстінівську» думку в дужках, підходячи до справи дуже здалека. В листах до Чаадаева, не призначених для цензури та друку, він висловлювався сміливіше та простіше.

Слід зазначити, що значно пізніше, пишучи свій відомий роман «Бєси», Достоєвський перекрутив цю думку Пушкіна, вкладаючи слова з цих рядків «Путєшествія» в уста Ст. Тр. Вєрховенського, що перед економ приходить до думки ширити Євангеліє серед московського народу. Достоєвський, взагалі, в усіх своїх творах наподобнював або спотворював тексти то Гоголя (промови Опіскіна та «Воплі Відоплясова» — це подекуди майже дослівно «Вибрані місця з листування з приятелями» Гоголя), то Пушкіна (Раскольніков Достоєвського, вбиваючи стару міщанку, крок за кроком наподобнюе Пушкінського Германа, що вбиває «Пікову Даму» — стару графиню…) — Отже, Вєрховєнській каже, вживаючи за своїм звичаєм двох мов:

«L’Evangile, voyez vous, desormais nous le precherons ensemble… Да я чувствую, что ето, пожалуй, ідея. Народ реліґіозен, c’est admis, но он ещо не знает «Євангелія…»

Досі Вєрховєнській лише повторює думку Пушкіна, пристосовуючи його думку не до мусульман, а до православних москалів. Дивно, що такий уважний дослідник, як Шарль Кене, не звернув уваги на впливи Пушкіна на «Бєси», отже на найбільш відомий роман Достоєвського.

Коли вже нам довелося наводити думки та вислови С. М. Соловйова про тогочасну Росію та її володаря, які своєю гостротою та виразністю перевищують навіть слова Кюстіна, то належить навести також і думки В. С. Соловйова про релігійність москалів.

На вступі до своїх «Трьох розмов», цей відомий філософ висловився дуже прихильно до «релігійних шукань» як московського народу, так і його інтелігенції, що почала творити секту «толстовців».

В. С. Соловйов писав: «Давно колись я прочитав повідомлення про нову релігію, що виникла десь у східних губерніях. Ця релігія, послідовники якої називались «вєртідірніками», або ж «діромолаями», полягала в тому, що, просверд ливши в якомусь темному куті в стіні «ізби» діру середнього розміру, ці люди прикладали до неї свої губи й багато разів настирливо до неї гукали: «Ізба моя, діра моя, спасі меня!» — Ніколи ще, здається, предмет богопошани не досягав такої крайности. Але, коли обожнювання звичайної селянської хати та просто людськими руками зробленого отвору в її стіні, є явною помилкою, то треба ствердити, що ця помилка правдива: якщо люди несамовито шаліли, то нікого вони не вводили в блуд; про ізбу вони так і казали ізба, а місце просвердлене в її стіні справедливо називали дірою.

Але релігія «діромолаїв» незабаром зазнала «еволюції» та підлягла трансформації і в новім своїм вигляді вона зберегла давнішу кволість релігійної думки та вузькість філософічних зацікавлень; зберегла колишній поземий реалізм, але загубила колишню привабливість: своя ізба одержала тепер назву «Царства Божого на землі», а діра стала називатися «новим Євангелієм», та, що найгірше, різниця між цим фальшивим Євангелієм та справжнім цілком така, як між просвердленою в дошці дірою та живим ї цілим деревом — це істотне розрізнення нові евангелиста намагались замовчати й заговорити». (В. Соловйов: «Три розговора», СПБурґ, 1901, ст. VIII-IX передмови).

Як хочете, але так з московської віри, як це зробив московський філософ, не кепкував французький маркіз, на якого тепер так злостяться москалі всяких забарвлень.

А от, що писав цей самий релігійний московський філософ про урядову, офіційну московську синодальну православну віру:

«Року 1885-го проголошено один офіційний, російським урядом виданий, документ («Правила для государственник іспитаній по юридическому факультету» — В. С), що східна церква відмовляється від своєї влади та передає її в руки царя. Ані один заступник офіційної церкви не протестував проти цього твердження, а всі дальші кроки нашого кліру можуть служити найкращим підтвердженням для цього проголошення. Зрештою, цей документ петербурзької бюрократії був лише формальним ствердженням давно існуючого фактичного стану».

Ці рядки взято з праці В. Соловйова «Святий Володимир та християнська держава», яку цей філософ написав у Франції 1888 р. та яка у французькому оригіналі була вперше видрукувана у французькім католицькім журналі «L’univers» (1888, чч. 4,11,19). У перекладі московською мовою Ґ. Рачинського її видало московське видавництво «Путь» 1913 року. Перекладено тут ці рядки з німецького перекладу Кобилінського-Єлліса («Der Heilige Wladimir und der Christliche Staat». Ferdinand Shonningh Verlag, Paderborn, 1930).

Цю свою працю «Saint Vladimir et l’etat Chretien» філософ написав з нагоди саме тоді, влітку 1888 року, святкованого урядовою Росією 900-річчя хрещення Руси в Києві 988 року. В. Соловйов зазначує, що віру св. Володимира переміг новий ідол поганської монархії (ст. 40 німецького перекладу). Мусимо ще раз наголосити, що і в цьому випадку московський релігійний філософ вживає висловів значно гостріших та виразніших, ніж їх вживав «невихований» (за словами Ніколая Палкіна) французький маркіз Астольф де Кюстін.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s