Правда про Росію (початок)

Астольф де Кюстін

ПЕРЕДМОВА

 

НІКОЛИ ЗАХІД ТАК НЕ ПОНИЖУВАВСЯ ПЕРЕД МОСКОВЩИНОЮ, ЯК В НАШІ ДНІ, І НІКОЛИ ТАК МАЛО її НЕ РОЗУМІВ. НИНІ ТАК ЗВАНІ «ЕКСПЕРТИ», «ЗНАВЦІ РОСІЇ», ВИВЧИВШИ «КОНСТИТУЦІЮ СРСР» АБО ІСТОРІЮ КОМПАРТІЇ ТА ЩЕ ПИСАННЯ МАРКСА Й ЛЕНІНА, ДУМАЮТЬ ЩО ЗНАЮТЬ РОСІЮ І БІЛЬШОВИЗМ, АЛЕ НА ДІЛІ НЕ МАЮТЬ ПРО НИХ НІЯКОГО ПОНЯТТЯ.

 

Тим «експертам» ані в голові, що пізнати сучасну Московщину можна не так з творів Леніна та промов Хрущова, як з історії Карамзина, з історії Івана ІІІ-го і IV-го, або з історії Пугачова. Це тому, що матеріалісти, якими є ті «специ» від Росії, мають вуха і не чують, мають очі — і не бачать, мають розум — і не розуміють. Це тому, що недооцінюють чинника духової натури; не знають, що невидимою пружиною, мотором, який «накручує» всю внутрішню і зовнішню політику Кремля — нинішнього і позавчорашнього, — є чинник духової натури, а доглянути його можна тільки «оком душі», інтуїцією, ясновидством, — здібностями, атрофованими у матеріалістів, які поза фасадою і брехливими заявами й статистиками — не бачать нічого.

Цю інтуїцію мали люди правлячої касти минулих століть, які гідні були носити ім’я національної еліти. Тому чудово розуміли Росію Герберштайн, Флечер, герцог Альба, і — маркіз де Кюстін, автор епохального твору про Росію Миколи І, ту саму, якій кинув виклик Шевченко.

Коли один француз, знавець людської душі, побачив де Кюстіна, сина зґільотинованого революцією маркіза, ще малим хлопцем, — він сказав до його матері: — «О, ваш син є з раси пророків!» І не помилився, він ним дійсно був. Дар ясновидства, гостра інтуїція, — це все було в ньому, це все відбивається в його блискучім творі. Крім того, заглянувши глибоко в душу москаля, він лишив грізну пересторогу Заходові перед новим напливом варварської орди зі Сходу, вказуючи теж на ту силу, яку повинен Захід знайти в своїй душі, щоб ту навалу відбити.

Кюстін писав про Росію Миколи I-го, першої половини XIX віку, але хто знає бодай основні факти з історії Московщини, той, читаючи книгу французького аристократа, тратить почуття часу. Не раз йому здається, що перед ним встає Московщина Малюти, «опричнини» Грозного, або — Московщина Леніна, Сталіна чи Хрущова. До того тут все однакове, все те саме, той самий дух, та сама система, вічна, незмінна, не зважаючи на інші назви, титули і однострої. Як писав поет Волошин: «что менялось» в усіх змінах режимів в Росії? Тільки «знаки і возглавья», а поза тим було те все саме — «биль царєй і явь бальшевіков», той самий розбій, розгул і «та же тринь-трава». Так було за Суздальців, за васалів татарських ханів — Василів та Іванів, за Романових, у XVIII віці з пануванням п’ятьох повій на троні — двох Анн, двох Катерин й одної Єлизавети, за Олександрів і Микол останньої сотки літ монархії, і за більшовиків.

Цей вічний дух московського народу, як він відбився в його добі, блискучо схарактеризував у своїй книзі Кюстін. Політики, замотеличені наукою «прогресу», виходять з себе, коли хтось кидає тінь на «вєлікій русскій народ», який нібито не може ж відповідати за діла царату чи більшовизму. Тим не менше, коли Кюстін говорить про дух самодержав’я, а ми тепер говоримо про дух більшовизму (що є те саме), то очевидно це не дух лише «царських бюрократів» або «сталінських вельмож». Ні, це дух московського народу. Бо, коли російські патріоти пишаються «нашим» Пушкіним, Чайковським чи Петром з Катериною, як витвором генія московського народу, то мусять признати, що й Ленін, Молотов, Серов і Маленков теж є такими ж витворами генія того самого народу. Не дурно ж ліберальні емігранти, як один, стають в обороні пам’яти царської Росії, а монархісти захоплюються імперською політикою більшовизму.

Цей народ має — зауважує Кюстін — «геній карикатуриста». Засвоюючи — чи краще крадучи — якусь чужу ідею, він завжди її окарикатурить до непізнання. До непізнання окарикатурили москалі грецьку віру, отриману з Києва (не з Візантії), спотворивши її своїм шаманським духом, окарикатурили нібито присвоєну москалям Петром І західну культуру. Єдино, що вони органічно засвоїли — в усім своїм житті, — це традиції Орди, яка колись тримала їх триста літ під ярмом. Перемішані з фінами, чужі нашому Києву, радимичі й в’ятичі, предки москалів, відчули в тих традиціях Орди щось собі рідне… Ось чому в своїй книзі, той дух московського народу спостерігає Кюстін і в царях, і в дворянстві московськім, і в мужиках. У вдачі — пише він — різних верств того народу нема різниці, а коли іноді здається, що вона є, так це просто тому, що вища верства — посідає силу примусу, а нижча — ні. Коли ж представники останньої дориваються до влади, то їх панування є копією панування тих, кого вони як провідну верству, скинули. Як каже він — в Росії «деспотизм є на троні, а тиранія — всюди», як то образово-символічно геніально показав у своїй поемі «Сон» Шевченко.

Що ж це за дух тієї нації, в уяві нашого автора? Яка є московська вдача? Кюстін стверджує, що це дикунська вдача, байдужа до святости даного слова, до всякого правдивого почування, до почуття справедливости. Все в ній — тріумфуюча брехня, облуда й обман, брак всякого морального сенсу, відсутність поняття права і обов’язку. Фізичний тип москаля — це переважно тип калмика. Суспільний устрій? — москаль не має нічого власного, ні власної хати, ні дітей, ні серця, ні думки, все підлягає чужому наказові. Московщина — це «суспільство, упорядковане страхом». Це суспільство або ця імперія — це орда номадів, кочовиків на біваку. Кожний з них — «замаскована маріонетка». Відзначає їх страшна ксенофобія, ненависть до чужинців, випливаюча із заздросте до них, основана на почутті власної інферіорности (нижчосте).

Все в Росії — «анрежіманте», скошароване, це взагалі — «штучна нація». Все — фасада, фальш, чванкуватість і злоба. Це раби фізичні, душевні, з рабською душею і з рабською совістю. Лад чи система за доби Кюстїна панують в Росії такі самі як за Івана Грозного, як за Сталіна чи Хрущова. Провідна верства рекрутувалася за Грозного не на підставі вищих якостей коленої належної до неї одиниці, а на зовсім іншім доборі: не заслуги, не гідність були титулом до приняття до вищої верстви, а одчайдушність, розгульність, готовість щохвилини до розбою і насильства — як писав цитований Кюстіном історик російський Карамзин. Опричник царя Івана, так само як партієць Сталіна, — мусив бути скінчений хам і бандит в душі, готовий до послуг білого чи червоного царя, без жодних моральних правил. Мусив виректися всіх природних, органічних зв’язків — родини, Бога, нації. Кремль — для Кюстіна — це «сатанинська будівля», в якій місце лише «постатям з Апокаліпси».

І ще щось констатує Кюстін, — річ надзвичайно важливу для всіх, хто цікавиться російською політикою. Він стверджує, що весь той страшний режим, який панує в царській Росії того часу, і який панував і раніше, а як ми знаємо — і в наші дні, — що це єдиний режим, який може тримати ту імперію вкупі. Іншими словами — що при всякім іншім, — імперія розлізеться, розпадеться на свої складові частини, що ми і бачили, коли охляла провідна верства дворянства Олександра ІІ-го і Миколи ІІ-го почала бавитися в лібералізм і в конституційну монархію. Це ствердження француза важливе особливо для тих наївних чужинців і рідних земляків, які вірять в «еволюцію» імперського режиму і в можливість якогось компромісу з ним. Кюстінові належать слова, що, коли імперія московська в майбутньому зазнає великої кризи, що загрожуватиме її існуванню, то москалі волітимуть знову мати на троні такого тигра як Іван IV, аніж бачити розпад своєї орди. Ось де — в цій вдачі москаля — джерело повстання Сталіних і Хрущових. На жаль цього не здібні збагнути наївні чужинці й українці, які мають вуха і не чують, мають очі і не бачать.

Як той режим випливає з вдачі москаля, так з неї випливає і його завойовницька політика. На Заході думають, що основою російської заграничної політики є або забезпечення границь, чи огляди економічної політики. Все це нісенітниця! Її зовнішньою політикою керують «імпондерабілі», внутрішній потяг орди завойовувати, підбивати інші народи, красти, мордувати, грабувати і панувати. Москалі називають це своєю «месіанською ідеєю». Це ті самі внутрішні імпульси, які гнали колись на Європу монгольські орди. Правильно казав ще Наполеон: «подряпайте москаля, і ви знайдете татарина». Кюстін багато місця присвячує московським «ямщикам», московській біснуватій їзді, московській «тройці». Такий ямщик летить не зважаючи на те, чи роздушить кого по дорозі, чи зломлять коні ноги, чи витрусить у чвалі половин) пасажирів. Все це для нього річ другорядна, основна — досягти якнайскоріпе цілі їзди. Це є той чортівський московський «ерзац» почуття, яке ставить вище над людину свою мету. І не дасть з тою бісівською силою собі ради Захід, ні Україна, коли тій темній силі не протиставить ще могутнішу, ще страшнішу силу ідеалізму, гарячої віри в свою Правду, поставлену над все земське і дочасне, силу мілітантного духа.

Такі думки викликає епохальна книга маркіза де Кюстіна. Написана відважним, блискучим стилем, повна глибоких думок, елеґанції вислову, і невгнутої віри в свої слова, — ця книжка вимагає не тільки, щоб її читали люди, які боліють за долю своєї нації і нашої християнської цивілізації, але й щоб над нею медитували. Для людей, для яких шляхетність, мудрість і відвага не є порожніми словами, — є книга Кюстіна дороговказом в нашу темну добу, на яку впала тінь московського диявола.

Дмитро Донцов Квітень 1958 

I

НЕВМИРУЩА КНИГА

 

МИНУЛО ВЖЕ 115 РОКІВ З ЧАСУ ПОЯВИ ТВОРУ МАРКІЗА ДЕ КЮСТІНА ПРО РОСІЮ.

 

Не зважаючи на свій уже досить поважний вік, ця, протягом довгого часу ніби вже призабута книга, зовсім недавно на очах усіх нас раптом воскресла та викликає так само, як і колись, шалену злість і озлоблені лайки серед москалів, а одночасно зацікавлення й подив серед решти населення нашої планети.

Французький рояліст, прихильник традиційної французької монархії Бурбонів, маркіз Астольф де Кюстін, був дуже незадоволений парламентарною монархією Людовика Філіппа Орлеанського, що в липні 1830 року несподівано опинився на троні, коли його кузин Карло X внаслідок революційних заворушень зрікся корони й залишив невдячну Францію, щоб доживати віку в Чехії.

Маркізові не імпонував новий король Луї Філіпп. Король, що пішки походжав по бульварах Парижу з парасолькою під боком — це ж так не романтично! Маркіз романтично (доба була тоді така) тужив за кращим державницьким устроєм. Бачив його чомусь конче в абсолютизмі, а тому, що в тодішній Європі найтиповішим того роду монархом був, поруч турецького султана, російський цар, то замріяному у привиди минулого маркізові не лишалося нічого, крім подорожі до самодержавної Мекки та Медини — Москви й Петербургу.

В Любеку, звідки маркіз мав рушити морем на Петербург, господар Готелю умовляв де Кюстіна відмовитись від подорожі до Росії.

— Чи ви знаєте Росію? — спитав маркіз.

— Ні, пане, але я знаю росіян: багато їх переїжджає через Любек, а я суджу про Росію на підставі облич її мешканців, — відповів властитель готелю.

— Що ж ви знаходите у виразі їхніх облич, що мало б перешкодити мені їхати, щоб їх побачити вдома?

— Пане, вони мають два обличчя. Я не кажу про слуг — ті не мають жодного, я кажу про панів: коли вони рушають до Європи, то мають вигляд веселий, вільний і задоволений; це коні на волі, це птахи — випущені з клітки. Чоловіки, жінки, молоді, старі — всі щасливі, наче школярі на вакаціях. А ті самі особи, вертаючись додому, мають витягнені обличчя, похмурі, заклопотані; їхня мова уривчаста, чола в них нахмурені. З цієї різниці я зробив висновок, що країна, яку з такою радістю покидають й до якої з таким жалем вертаються — це погана країна.

— Може це й так, — відповів маркіз, — але ваші зауваження є для мене доказом, що росіяни не такі облудні, як їх нам малюють, я гадав, що вони більш незбагненні.

Ця, ніби незначна розмова, для вдумливого маркіза напевно означала дуже багато, одразу одкривши його дотепер замріяні очі на справжню шайтанську істоту «санкт-пітербургської», давніше московської, імперії. Більше того, слід гадати, що маркіз, одержавши таке попередження, міг змінити не план подорожі, але загальний тон своєї майбутньої книги про Росію, яку він спочатку безперечно планував, як апологію тиранії, але яка стала влучним ляпасом по тиранії, що влучає й досі невмирущих поклонників кнута. Про це проречисто свідчить настирливе виття пасмистих гієн московської еміграційної преси, для якої де Кюстін є ворогом ч. І.

Подорож Кюстіна в обидва кінці тривала несповна три місяці. На самім початку липня 1839 року він дістався морем до Петербургу. По трьох тижнях, під час яких йому дуже багато уваги присвячував володар країни, прізвище якого ніхто не може встановити (Ангальт не Ангальт, Ґотторп не Ґотторп), але якому Лев Толстой все ж таки нарешті здолав наліпити цілком придатне: Ніколай Палкін, — маркіз рушає на Москву, Ярославль, Кострому, Нижній Новгород, Владімір і знову до Москви, поворот до Пітера, подорож суходолом на поштових до Тільжі, де 26 вересня були залишені ним кордони «палкінської» імперії. Швейцарський дослідник московсько-європейських взаємовідносин XIX ст., Олександер фон Шелтінґ, справедливо зазначає: «Як на таку короткотривалу подорож, повнота інформація у книжці Кюстіна — вражаюча».

Побут маркіза в столиці імперії, властиво кажучи, не дав йому можливосте щось справді побачити чи почути, крім парадів, балів, після яких Толстовський хрещеник вперто намагався вплинути на маркіза, щоб той конче написав книгу в бажаному для урядової Росії тоні. Але настирливість не конче мусить доводити до бажаних наслідків, часто вона доводить до цілком протилежних. Так сталося і з намаганням царя. Коли довгоочікувана книга маркіза нарешті вийшла — то саме через свої заведені надії шеф петербурзької імперії мав усі підстави до скаженого шалу, хоч це мало пасувало цій особі розміреного німецько-бюрократичного стилю.

Дещо більше пощастило маркізові в Москві, де він ніби вже був поза засягом дворецько-урядових примусів та обмежень і мав більше свободи рухів.

Особливе значення для майбутньої книги Кюстіна мали його зустрічі та розмови з московським філософом Чаадаєвим, які властиво визначили напрям та зміст твору назверх ніби то маркіза, а в дійсності — значно більше Чаадаева, хоч про це мало хто знає, а ще менше говорить.

Перший, хто цілком виразно зауважив співавторство чи вплив Чаадаева на книгу маркіза, був Кене, французький дослідник «філософічних листів», який видав у Парижі 1937 року велику критичну працю про ці листи (Quenet: «Lettres Philosophiques de Tchaadaieff», Paris, 1931). Кене докладно доказав, що в дійсності книга Кюстіна повторює та продовжує думки, які поширював Чаадаев у своїх відомих «філософічних листах», в яких з такою винятковою силою аналізу розкрив історичні недуги московської держави та церкви.

За кілька років перед приїздом Кюстіна, московський журнал «Телескоп» Надєждіна надрукував ці листи Чаадаева в перекладі Кетчера з французької на московську мову. Перед тим, протягом довшого часу, ці листи у французькім оригіналі кружляли в невеликій кількості рукописних копій серед невеликих гуртків осіб, зацікавлених історіософічними питаннями. Тоді на ці листи не звертали особливої уваги.

Але, коли ці листи нарешті в 1836 році дісталися до друку, то негайно розпочався, як слушно зауважив свого часу Герцен, — всеросійський скандал. Листи ці викликали велике обурення серед тодішніх московських націоналістів, що самі себе називали «слов’янофілами». Але не лише серед них. В урядових колах більше дивувалися том), що цензура допустила до друку. Сам Палкін мав великі підстави до обурення; в його «ідеальній», мовчазній, самодержавній монархії, раптом такий відважний виступ, що знищує всі основи історичного існування московської держави! Чаадаев був урядово проголошений божевільним та відданий під лікарську опіку, цензор позбавлений посади, «Телескоп» — припинений, а Надєждін — висланий з Москви… Проте Чаадаев не піддався, бо досить швидко написав «Апологію божевільного» — дуже гостре продовження своїх «філософічних листів». Приїзд до Москви де Кюстіна дав нагоду Чаадаеву перетворити всеросійський скандал з «Телескопом» у всеєвропейський скандал з книгою де Кюстіна, який кількакратно бачився та розмовляв з Чаадаевим під час щоденних обідів в англійськім клубі.

Недавно видана в Парижі «Історія русской філософии» В. В. Зеньковського, так окреслює за Герценом настрої довкола листа Чаадаева:

«Лист зробив враження вибуху бомби — суворі, нещадні осуди Чаадаева про Росію, чорний песимізм в оцінці її історичної долі вразили всіх. Це, здавалося, наче «вистріл, що пролунав за темної ночі» (Герцен).

 

«Суспільність була, можна сказати, захоплена сміливістю оскаржень Чаадаева, була схвильована силою оскарження та величною грозою, але урядова маса московської суспільносте сприйняла листа по-іншому. Навіть ліберальні кола були ні в тих, ні в цих, в консервативних колах панувало обурення» (Зеньковський: «Ист. русской философии», т. І., ст. 159).

Кюстін приїхав до Москви тоді, коли там починала зростати націоналістична опозиція проти Чаадаева та йшли гарячі суперечки з приводу кинутих ним думок.

Один з найновіших дослідників ідейних прямувань на Московщині, швейцарець Шелтінґ, у своїй великій праці так висвітлює обстановку під час появи Кюстіна в Москві:

«Коли ми досліджуємо окремі фази розходження (між «западниками» і слов’янофілами, чи між Чаадаевим — з одного боку та урядом і суспільством — з другого боку), то ми переконаємося, що одразу спочатку цієї боротьби до неї вмішався чужинець і то вельми своєрідним і діючим способом. Бо маркіз Астольф де Кюстін зі своєю ославленою книгою «Росія в 1839 р.» мав значно ширші наміри аніж лише подати цікаве повідомлення про малознану в Західній Європі велетенську державу, викликати цим сенсацію та здобути письменницький і видавничий успіх».

Поруч із вдалим описом країни, людей та відносин у щоденнім житті, ця талановито й дотепно написана книга змальовує й осуджує пануючу в Росії владу, деспотичну сваволю, поневолювання народу та пониження уярмленої церкви.

Автор, здається, вражений співіснуванням крайностей варварства та крайностей цивілізації, яку уряд запровадив у цій країні. Він поїхав до Росії, як сам каже, для того, щоб знайти там аргументи проти йому первісно нелюбої парламентарної системи у Франції, але покинув Росію, як остаточно навернений ненависник «самодержавія». Таким чином де Кюстін став Колумбом та прокурором-оскаржувачем політичного, суспільного та морального зла в Росії.

Він пішов ще далі: він подає історично-філософічне вияснення розвитку Росії та намагався визначити її майбутні можливості.

Але його висновки щодо цього, як і решта його книги, просякнені також впливом його власних спостережень та розмов з освіченими тубільцями, між ними й слов’янофілами, проте вони представляють в істоті ніщо інше, як… філософію історії Чаадаева в її частині, що торкається Росії та її ставлення до Європи. Так втретє ця філософія історії була піднесена читаючому суспільству.

Як прийшов Кюстін до думки Чаадаева? По всій правдоподібності він читав його твори «Перший філософічний лист», якого копії кружляли в Росії по скандалі з «Телескопом» в ще більшій кількості, як перед тим.

З одного листа Чаадаева до своєї кузинки, княгині Щербатової нам відомо, що Чаадаев цікавився приїздом де Кюстіна до Росії та що він доручив Щербатовій — розповісти де Кюстінові все, «що він хотів би знати». Чи не було після цього завданням Щербатової передати Кюстінові відпис ославленого «листа» Чаадаева, або зробити це саме через когось іншого?

Де Кюстін з свого боку говорить у своїй книжці про «філософ рюс», з яким він щодня розмовляв в англійському клубі, де Чаадаев рівнож був щоденним гостем. Де Кюстін передає зміст цих розмов (теми наскрізь ті самі, які цікавили Чаадаева) та розповідає не лише про ідеї, але й про особисте нещастя цього філософа — все це таким способом, що ледве чи може бути сумнів, що цей «філософ рюс» хтось інший, як не сам Чаадаев.

Всі ті історіософічні висловлювання де Кюстіна є найсправжнішими думками Чаадаева: убожество російського минулого, безісторичність Росії, її цілковита незначність для поступу людського духу, її виключно з чужини довезене культурне майне), неозначеність та хаотичність російського життєвого стилю, безкорінність існування, конечність довгого підготовчого до справжньої цивілізації освітнього та виховного періоду.

Також у виясненні оригінальної постави Росії існує вражаюча узгідненість поміж Кюстіном і Чаадаєвим: Росія є суміш з Європи, Азії та Візантії; московське християнство є меншевартісною формою релігії. Росія не перебула тих плодовитих епох, того «молодечого віку» західних народів, як середньовіччя, лицарство, хрестоносні походи.

Так Кюстін не лише виніс на форум Європи «випадок з Чаадаєвим», як приклад пануючої в Росії неволі сумління та думок, але й представив широкому європейському суспільству історіософічні та релігійно-філософічні ідеї Чаадаева про духово-культурну істотну відмінність Росії від Західної Європи й поставив ці ідеї в Європі на обговорення. Цим він виконав саме те, чого завжди бажав собі Чаадаев», (Alexander von Schelting: «Russland und Europa im Russischen Geschichtsdenken», A. Francke Verlag, Bern, 1948).

Таким чином де Кюстіна можна вважати спільником, учнем чи послідовником Чаадаева, про якого забувають усі теперішні шалені вороги «бідолашного» маркіза.

Через чотири роки після подорожі по Росії, в 1843, у видавництві Аміо в Парижі вийшла в чотирьох томах книга де Кюстіна. Слід зазначити, що перед тим де Кюстін був знаний, як автор кількох романів, описів подорожніх вражень з Швеції, Англії, Шотландії та Іспанії, драми «Беатріче Ченчі» та ін.

Один із романів де Кюстіна навіть дуже сподобався Бальзакові, який дав на нього надзвичайно захоплену рецензію. Бальзак рівнож присвятив Кюстінові свій власний твір п. з. «Червона коршма». Також визначний тогочасний критик Сент-Бев був поклонником таланту Кюстіна ще задовго перед мандрівкою маркіза до Росії.

Перше видання нового твору де Кюстіна «Росія в 1839 році» розійшлося протягом кількох місяців і того самого року вийшло ще друге видання. В 1846 р. появилося третє видання, а під час Кримської війни 1855 р. — четверте й на разі ніби останнє повне видання. Крім цього в Брюсселі в 1843-44 рр. вийшло аж п’ять неавторизованих видань.

Крім цих видань, були тоді видані німецький та англійський переклади цього твору де Кюстіна, натхненого думками Чаадаева. Сам де Кюстін кількакратно згадує у своїй книзі про зустрічі з Чаадаєвим, хоч, очевидно, з певних зрозумілих причин ніде не називає його по імені. Так у т. III, ст. 439, він пише, що філософ, з яким він розмовляв у Москві, по довгих роках перебування в європейських країнах повернувся до Росії, як ліберал, а навіть дуже послідовний ліберал.

Нарешті, зазначає Щелтінґ, і цілий свій твір Кюстін закінчує описом особи Чаадаева та оповіданням про цензурний скандал з «Телескопом», що пропав через надрукування «філософічного листа».

По виході цієї книги найвизначніший тодішній французький критик Сент-Бев писав:

«Де Кюстін проникливо й глибоко розкриває близни та прокази цієї російської суспільносте, він висловлює жахливу правду про монарха, про вельмож, про всіх».

Московський професор-історик М. Н. Погодін занотував у своїм «Щоденнику»: «Прочитав цілу книгу Кюстіна. В ній багато жахливої правди про Росію. За змалювання дій деспотизму, для нас непомітних, я готовий до землі вклонитися перед автором».

Герцен сприйняв цю книгу рівнож позитивно: «без сумніву — це найцікавіша і найрозумніша книга, написана чужинцем про Росію. Він судить занадто гостро, але здебільшого справедливо… Я не дивлюсь на її помилки; основа погляду правильна і це страшне суспільство і ця країна — Росія. Його око ображаюче багато бачить».

 

II

РІЗНІ ФОРМИ — ОДНА СУТЬ:

ДЕСПОТІЯ

 

ПО РЕВОЛЮЦІЇ У 1905 РОЦІ В РОСІЇ ЗНОВУ ЗБУДИЛОСЯ ЗАЦІКАВЛЕННЯ ДО КНИГИ ДЕ КЮСТІНА, ДО ТОГО ЧАСУ, ЗВИЧАЙНО, ЗАБОРОНЕНОЇ.

 

Були зроблені лише спроби переповісти короткий зміст подорожі маркіза і цей блідий зміст вийшов окремою книжкою. В журналах частіше містилися компілятивні статті про цей твір.

Тоді саме Гершензон видав ряд праць про Чаадаева, перевидав його твори і листування, що дозволило дальшим дослідникам, як згадані нами француз Кене та швейцарець Шелтінґ, звернути увагу й розкрити своєрідну та діючу участь Чаадаева у творі де Кюстіна.

Ще пізніше, року 1930, більшовики видали, певно значно скорочений, текст книги Кюстіна в московськім перекладі Людвіґа Домгерра з відповідною передмовою С. Гессена про те, як воно колись було зле, з чого совєтський читач мусив робити висновок, як то воно тепер у порівнянні з попереднім добре. Але вийшло не так, як гадалося. Книгу розкупили й захоплено читали, пізнаючи в старій книзі ніби нову совєтську, але в дійсності вічнонезмінну московську дійсність. Коли більшовики дізналися, що читачам дуже сподобалася книжка так дотепно «написана про них», вони сконфіскували решту невипроданих примірників і стягли книгу з читалень.

Нарешті 1946 р., коли охололи чи почали охолоджуватись франко-російські союзні відносини, вийшло в Парижі, скорочене до двох томів, видання цього твору з передмовою Франсуа Моріяка. Це неначе послужило сигналом до відновлення популярності цієї призабутої книги. Американський амбасадор — генерал Бедел Сміс, віднайшов цю книгу в Москві, а в своїх спогадах розкриває, як багато допомогла вона йому зрозуміти Росію. Інколи признається цей генерал, що він замість того, щоб самому вигадувати власні повідомлення до державного департаменту у Вашінґтоні, переписував цілі сторінки твору де Кюстіна і відсилав до свого уряду, як власне повідомлення.

По повороті до Америки генералові пощастило знайти видавництво, яке видало дещо скорочено книгу де Кюстіна з передмовою самого Бедел Сміса. Треба дивуватися, що пануюче в Америці москвофільство, особливо вкорінене у видавничому світі, не стало на перешкоді до появи цього перекладу на книжкових полицях. Хіба що на видавця вплинув титул генерала та ще амбасадора, інакше американці й досі би сиділи без твору де Кюстіна.

Нарешті, 5 березня 1951 р. широко розповсюджений ілюстрований тижневик «Лайф» дав уривки початків цієї ославленої книги.

І от, починаючи від 1946 року, знову можемо констатувати, як цей твір знаходить серед чужинців захоплення, але при цьому викликає все більше зростаюче обурення серед москалів за дуже малими винятками, які стверджують добру спостережливість де Кюстіна.

Незадоволені цим твором московські емігранти у Франції, (як довідуємось із статті С. Мельгунова в збірнику «За своб. Россию», 1949, ч. 2, ст. 61) створили т. зв. «Лігу оборони гноблених народів», в якій діяльну участь брав Ол. Столипін. Ця Ліга поставила собі за завдання спростовувати «фальшиві уявлення про імператорську Росію, що є наслідком столітньої праці оклевечувачів Росії усяких напрямків». Згідно з цією програмою, ця організація дуже галасливо виступає проти «подлєйшіх» листів про Росію маркіза де Кюстіна. Коментуючи це, С. Мельгунов зазначає, що в «подлєйшіх» творах де Кюстіна «було багато життєвої правди».

Це особливо комічно, коли, мати на увазі, що за де Кюстіном стоїть Чаадаев, який дуже добре знав свою батьківщину і не мав наміру очорнювати її в очах чужинців, а просто сказати слово Правди про неї. Він дбав постійно про Те, щоб його «філософічні листи» дісталися до Шеллінґа в Німеччині, до Шатобріана у Франції, листувався систематично з французьким католиком — графом де Сіркур — для ширення правди про Росію, а не наклепів на неї. Де Кюстін був лише його спільником та пропаґатором його ідей, які, з певних політичних чи поліційних мотивів, мусив подавати, за свої, а не Чаадаева, бо в противнім випадку Чаадаев зазнав би дальших утисків з боку уряду, І все ж для уважливого читача де Кюстін досить із належною лояльністю обережно натякував на роль, яку відіграв «філософ рюс» в композиції його книги.

Тим часом можна скласти грубий том із статей, які вмістили такі видання, як «Посев», «Наша страна», «Русская мисль» і багато інших проти свого ворога ч. 1 — де Кюстіна. Коли в московській пресі появляються неприємні для них статті, то автора такої статті мусять вилаяти, назвавши його не інакше, як Кюстіном.

Так, наприклад Георгій Александров. («Соціалістичеcкій Вєстнік») висловив раз цілком реальні і правильні погляди:

«Всі три державні форми, що складались на території Росії до цього часу — передпетровська, московсько-азійська Русь, Петербурзька самодержавна Росія, й сучасна большевицька — всі три є різновидами деспотії… Як би це не було важко слухати російським націоналісгам-патріотам, доводиться, одначе, визнати, що перебування в многовіковому рабстві різного типу мало сприяло розвиткові в російському народі вміння добитись свободи і з неї користуватись».

Цих думок Александрова цілком вистачало для «Посева» (25.II.1952 р.), щоб назвати свою статтю для їх спростування: «Маркіз де Кюстін в «Соц. Вєстн.» — органе русской демократії».

Можна було б скласти довгий реєстр осіб, які досі заслужили, щоб їх власні «компатріоти» вилаяли «де Кюстіном». Щодо чужинців, які висловлюють небажані для москалів ідеї, то для них останніми часами винайдено новий термін: «Кюстінствующіє іностранци», яких, як виявляється, є досить багато.

Обговорюючи останній, дуже видатний твір швейцарського професора Ґонзаг де Рейнольда про Росію в «Новому журналі», Ґлєб Струве перераховує декого з них:

«Загалом кажучи, Рейнольд належить до численних тепер «кюстінетвующих» чужинців, для яких знаменита книга маркіза де Кюстіна про Росію в 1839 році стала не тільки свідченням талановитого та досить спостережливого чужинця про ніколаєвську Росію, але й відкриттям Росії, вічної та незмінної, а тим самим і путівником по Росії Сталіна, доказом тотожности цієї останньої з Росією Ніколая I-го, Петра I-го та Івана III-го (для Рейнольда саме Іван III-тій стоїть на початку шляху, який завершив собою Сталін, шлях цей він окреслює, як «азійський абсолютизм»).

Вже де Кюстін звернув увагу на Івана III-го, простудіювавши донесення Герберштайна з Москви до німецького цісаря Максиміліана. От що пише з обуренням Герберштайн про деспотизм московського царя.

«Він скаже — і все виконане: життя, доля мирян та духівництва, панів та громадян — залежать від його волі. Він не знає суперечностей та все в ньому непогрішне, як у Божестві, бо москвини переконані, що великий князь є виконавцем божеських наказів».

Для таких «кюстінствующих» чужинців, як генерал Бедел Сміс, що написав передмову до скороченого перекладу Кюстіна, виданого в 1951 р. в Америці, чи навіть Франсуа Моріяк, що привітав ще 1946 р. французьке перевидання Кюстіна, як повчальний коментар до сучасної Росії, Рейнольд відзначається досить добрим знанням нашої історії, тонким розумінням багатьох її історичних процесів та справжньою історичною інтуїцією.

Загальну концепцію Рейнольда можна окреслити, як сполуку «кюстіновщини з деякими елементами слов’янофільства та євразійства» («Новий Журнал», XXVIII, ст. 291).

Для Рейнольда Росія — географічна та історична антитеза Європи. В іншому місці він просто вживає виразу «анти-Європа». Але щодо Русі Київської — він каже, що вона була на дорозі до того, щоб стати інтегральною частиною тодішньої Європи. У відміну до Чаадаева він вважає, що Київ був відірваний від Європи через появу «другої Русі», суздальсько-московської, та через пізніший напад монголів, а не через вплив східної церкви і Візантії, як гадав Чаадаев. Рушійною силою історичного процесу Росії Рейнольд вважає російський імперіалізм. Незмінно сталою є в Росії, за Рейнольдом, відсутність справжньої суспільности. Реформи Петра I-го для Рейнольда — перші проблиски більшовизму… Росія для Рейнольда — нелюдська. Без абсолютизму в тій чи іншій формі — не можливе збереження імперії і Росії. Коли четвертій Росії судилося зникнути, то на її місці не постане п’ята і її зникнення буде кінцем російської імперії…

Книга Рейнольда дуже цікава і змістовна. В основному він виходить з Чаадаева з Кюстіном, але при цьому зберігає незалежність для своїх нових та дальших висновків. Одначе, дуже сумнівним є, чи міг би Рейнольд так обґрунтувати й розвинути свої погляди, коли б перед тим не були ті самі проблеми, аналізовані Чаадаєвим та Кюстіном.

 

III

СКАЗАТИ ПРАВДУ ПРО РОСІЮ

 

ПЕРЕД НАМИ П’ЯТЕ ПЕРЕГЛЯНУТЕ, СПРАВЛЕНЕ Й ДОПОВНЕНЕ ВИДАННЯ КНИГИ ДЕ КЮСТІНА, ЩО ВИЙШЛО РОКУ 1844 У БРЮССЕЛІ.

 

З огляду на те, що тепер в обігу є лише скорочене паризьке видання, яке вийшло кільканадцять років тому, скористаємось краще з цього давнього повного тексту й виберемо з нього кілька цікавіших спостережень та думок де Кюстіна.

Спинимось спочатку на передрукованих тут вступних словах видавця до другого паризького видання цієї книги, датованих ще днем 15 листопада 1843 року, бо вони віддають, наче повідомлення з поля бою, атмосферу гострого схвилювання, щойно викликаного тоді в цілій Європі появою першого видання сміливої книги де Кюстіна.

Паризький видавець Аміо писав свої вступні слова півроку по появі першого видання книги де Кюстіна.

«Це видання вельми дбайливо переглянув автор, зробив для нього безліч поправок, декілька змін і багато додатків, багато нових, дуже цікавих нотаток було додано до цієї праці». Отже, ми можемо сподіватися, що таким способом поліпшена й доповнена книга де Кюстіна викликала зацікавлення суспільности в ще більшій мірі, як перше видання, доказом чого є швидкість з якою воно було вичерпане. Завдяки цьому несподіваному успіхові, який буде відзначений в історії книгарень, книга ця витримала чотири видання опубліковані брюссельськими видавцями, німецький та англійський переклади, та навіть мовчанку головних французьких часописів. Англійський переклад вийшов у Лондоні майже одночасно з появою книги в Парижі. Треба зазначити, що всі закордонні видання — вичерпні. Жорстокі напади, предметом яких стала ця книга з боку росіян та кількох часописів, відданих їхній політиці, лише спричинилися до виявлення на світло денне сміливости та щирости автора: «Лише одна одинока правда може викликати стільки гніву: усі мандрівники на світі можуть з’єднатися, щоб написати, що Франція — це країна заселена дурнями, але їхні книжки викликали б у Парижі лише вибух веселощів; треба справедливо влучити, щоб поранити. Незалежний дух, який висловлює глибину своєї думки у столітті дитячих пересторог та міркувань, мутить здивувати читачів; зацікавлення оповіданням доповнило успіх, який ми обмежуємося визнати, бо тут не місце приписувати його талантам автора».

Опускаємо кілька дальших сторінок і обмежимося наведенням кількох кінцевих рядків вступу паризького видавця: «Ми закінчуємо наведенням того, чим автор відповів завзятим ворогам, що він їх напитав собі своєю нерозважною пристрастю до правди: «Якщо факти, про які я розповідаю, неправдиві, хай їх заперечать; якщо висновки, які я з них виводжу є помилкові, хай їх спростують. Нема нічого простішого, але якщо правдивість панує в моїм творі, то хай мені буде залишене задоволення гадати, що я осягнув мою мету, яка полягає в тому, щоб вказуючи на зло, закликати добрі душі шукати протиліків».

Далі у передмові самого де Кюстіна яскраво наголошений християнський характер його поглядів та підходу до політичних справ:

«Під час мого побуту в Росії, як під час усіх моїх інших мандрівок, дві думки, чи скорше два почуття, безнастанно володіли моїм серцем: любов до Франції, яка робить мене суворим у моїх осудах про чужинців і самих французів та любов до людства. Знайти точку рівноваги між цими двома почуттями — батьківщиною та людським родом — це покликання кожної піднесеної душі. Одинока релігія може справитися з цим завданням; я не хвалюся осягненням цієї мети, але я можу, і мушу сказати, що я ніколи не залишив прагнення до цього з усіх моїх сил, без огляду на зміни моди. З моїми релігійними ідеями я перейшов через байдуже покоління й тепер бачу, не без приємної несподіванки, що ті самі думки займають молоді душі молодого покоління…

Поза християнством, люди лишаються усамітнені, або вони з’єднуються у політичні суспільності, тобто для ведення війни супроти інших людей. Одиноке християнство знайшло таємницю мирного та вільного спілкування. Християнство впливає та впливатиме завжди все щільніше на землю через все докладніше застосування своєї божеської моралі до людських справ. До цього часу християнський світ був більше зайнятий містичною стороною релігії, ніж її політичною стороною. Нова доба починається для християнства, може наші внуки побачать, як Євангеліє служить основою для суспільного ладу» (т. І. ст. 12-13).

Передбачення чи побажання де Кюстіна досі не справдилися, але чи варто його за це осуджувати?

Далі де Кюстін пише про себе та свій твір: «Мені здавалося, що кажучи правду про Росію, я зроблю нову та відважну річ: досі боязнь та користь диктували перебільшені похвали, ненависть примушувала оголошувати клевету; я не боюся ані тої, ані другої пастки.

Я подався в Росію, щоб там шукати аргументів проти конституційного правління, а повернувся прихильником конституцій. Мішане правління не є найбільш сприятливим для чину, але, старіючись, народи мають менше потреби діяти, а це правління найбільше допомагає виробництву та приносить людям найбільше добробуту й багатств; воно надає найбільше активности думці в області практичних ідей. Нарешті, воно робить громадянина незалежним не через піднесення почувань, але через пристосування законів; це напевно великі нагороди за великі невигоди.

В міру цього, як я навчився розпізнавати страшне та дивне правління, впорядковане, щоб не сказати засноване Петром І-шим, я краще зрозумів важливість місії, яку випадок мені доручив.

Надзвичайна цікавість, яку моя праця викликала серед росіян, очевидно занепокоєних стриманістю моїх розмов, спочатку змусила мене подумати про те, що я маю більше могутносте, аніж я собі приписував. Я став уважним та розважним, бо я швидко відкрив небезпеку, на яку мене могла наразити моя щирість. Не наважуючись пересилати мої листи поштою, я їх усіх зберігав та тримав схованими з великою дбайливістю, як підозрілі папери. Таким чином, повернувшися до Франції, всі записки з подорожі я мав у своїх руках. Проте, я вагався три роки їх оголошувати; цей час був мені потрібний, щоб у найглибших тайниках мого сумління перебороти конфлікт поміж почуттям вдячносте і обов’язком сказати правду. Нарешті правда перемогла…»

На кінець своєї передмови маркіз де Кюстін зазначає свою безсторонність, яка не подобається людям Сходу, звиклим дихати ладаном. Згадуючи давніших авторів подорожей до Росії, Кюстін вважає, що «досі більшість подорожніх трактувала росіян, як зіпсутих дітей».

 

IV

НАЦІЯ РАБІВ

 

САМА КНИГА ДЕ КЮСТІНА ПОЧИНАЄТЬСЯ НОТАТКАМИ, НАПИСАНИМИ В НІМЕЧЧИНІ В ЕМСІ 5 ЧЕРВНЯ 1839 РОКУ:

 

«Вчора я розпочав мою подорож до Росії. Великий князь, наступник, прибув до Емсу з десятьма чи дванадцятьма повозками в супроводі численного двору.

Що мене вразило з першого погляду в цих придворних москалях це те, що вони виконують своє ремесло великих вельмож з надзвичайною підлеглістю; це свого роду вищі раби. Але, як тільки князь зникає, вони знову говорять невимушеним тоном, з рішучими намірами та полегшеним виглядом, що є мало приємним контрастом до цілковитого заперечення самих себе, що проявили хвилину перед тим. Словом, у цілім супроводі наступника трону імперії панувала холопська звичка, якій підлягали пани в рівній мірі, як і слуги. Це не було лише етикетом, як це водиться при інших дворах, де приписова пошана, визначність становища більше, як особи, нарешті, вимушена роль, викликають нудоту й іноді смішність, це було щось понад згадане, Це було даремне й недобровільне холопство, яке не виключає бундючности. Мені здавалося, що вони кажуть, жаліючись на своє становище: «Тому, що це не може бути інакше, я з цим легко годжуся». Ця суміш гордощів та приниження мені не сподобалася і ніяким чином не промовляла на користь країни, яку я мав відвідати».

Де Кюстін мав нагоду зблизька спостерігати в Емсі майбутнього Олександра ІІ-го, про правління якого висловився таю «Коли він колись буде володіти, то не через терор, якщо конечності, зв’язані з завданням імператора Росії, не змінять його характеру, змінюючи його становище».

Так воно і сталося, як пророкував де Кюстін. Після спроби звільнити віжки й робити реформи, знову від 1863 року настали терористичні часи Муравйових, Валуєвих та Берґів…

Під час подорожі через Німеччину маркіз переважно записує дуже драматичну історію свого діда та батька, що займали високі становища у французькім війську і дипломатії та загинули в часи революційного терору в 1793-94 років. В Любеку, як ми вже згадували, власник готелю попередив де Кюстіна, що до Росії їхати не варто. Тиждень, перебутий на пароплаві на Балтицькому морі, був тижнем розмов Кюстіна зі старим ліберальним, вмираючим князем Козловським (католиком), та іншими титулованими подорожніми, що верталися з Європи. Розмови ці він дбайливо записує. У Кронштадті зробили на нього жалюгідне враження воєнні кораблі московсько-петербурзького «райху». Краєвиди берегів фінської затоки, північне низькосхиле сонце, а в Петербурзі безкінечні митні формальності — також не сприяли поліпшенню його настрою.

Друга половина першого тому і майже цілий другий том праці де Кюстіна присвячені описові його вражень та передачі розмов, що відбулися у Петербурзі, здебільшого з шефом держави та його дружиною, які намагалися своєю уважністю задобрити автора майбутньої книги про Росію. Але ця велика уважність царського двору аж ніяк не вплинула в бажаному напрямі.

Ще перед своєю зустріччю з урядовим московським світом, Кюстін занотовує свої враження про — в той час ще не цілком відбудований по торішній пожежі — Зимовий Палац:

«Нарешті я побачив фасад нового Зимового Палацу, другого чудесного твору волі однієї людини, що примусила виживати людей у боротьбі проти законів природи. Мета була досягнена, бо за один рік цей палац постав із свого попелу.

Для того, щоб праця була скінчена в призначений імператором час, потрібні були нечувані зусилля. Праця продовжувалася під час великих морозів; увесь час при праці було шість тисяч робітників, щодня багато з них умирало, але жертви одразу заступалися іншими, які заповнювали порожнечу, щоб у свою чергу загинути в цьому безславному проривові… І єдиною метою принесення цих жертв було виконання забаганки однієї людини… Скільки поколінь царів наслідують приклад Петра I-го!

Під час морозів до 30 градусів, шість тисяч непомітних мучеників були замішені в залах, опалених до 30 градусів тепла, щоб скоріше висушити вогкість мурів. Таким чином ті нещасні люди, входячи та виходячи з цього місця смерти, яке завдяки їхнім жертвам стало пристанищем суєти, пишноти та приємности, мусили переносити різницю температур від 50 до 60 градусів.

Я кепсько почуваюсь у Петербурзі від часу, коли я побачив цей палац, та коли імені сказали, скільком людям довелося при ньому загинути. Це не шпигуни, й не злосливі росіяни мені це розповіли, я ручаюся за правдивість сказаного».

Кюстін обурений, але разом з тим здивований. Обурений жорстокістю уряду, а здивований покірною слухняністю народу.

«Це не від нині — пише Кюстін — чужинці дивуються любові цього народу до своєї неволі: ви зараз прочитаєте уривок з книги барона Герберштайна, посла цісаря Максиміліана, батька Карла V-го, до царя Василія Івановича. Я знайшов це місце в Карамзіна, якого читав учора на пароплаві. Цей том уникнув ока поліції у кишені мого дорожнього плаща. Коли б росіяни знали, чого трохи уважний читач може навчитися від улесливого історика, яким вони чваняться та яким чужинці проте користуються, лише з крайнім недовір’ям, спричиненим сторонністю цього придворного, то вони б його зненавиділи та благали б царя заборонити читання всіх істориків Росії з Карамзіним на чолі, щоб лишити минуле в темряві, однаково сприятливій для спокою деспота та щастя підданих, які не здогадуються скаржитися, бо не знають самі, що їхній стан є жалюгідний. Бідні люди могли б вважати себе щасливими, коли б ми, чужинці, нерозважно не означили їх жертвами. Примус та послух — два божества московської поліції та нації — вимагають, як мені здається, цієї останньої пожертви.

От що писав Герберштайн про деспотизм московського монарха. «Він (цар) сказав і все зроблено: життя, маєток світських та духовних, панів та громадян, все залежить від вищої волі. Він не знає заперечень і все в ньому здається справедливим, як у Божества, бо москалі переконані, що великий князь є виконавцем небесних наказів: Так хотів Бог і князь, Бог та князь це знають, — це звичайні речення у них. Ніщо не зрівнюється з їхньою відданістю для служби князеві. Один з найголовніших військовиків, сивоволосий старець, колишній посол в Еспанії, появився при нашім вступі до Москви, він їхав верхи, гарцюючи немов юнак, піт струмками капав з його обличчя й коня. Коли я висловив йому своє здивування, він згорда відповів: «Ах, пане бароне, ми служимо нашому монархові цілком іншим способом, аніж ви». Я не знаю, чи це характер московської нації створив таких самовладців, чи це самі самовладці надали цей характер нації» — так закінчує Карамзін цитату з Герберштайна».

Від себе де Кюстін додає, що він ставить їм саме питання, що його ставив ще перед 300 роками Герберштайн і рівнож не в силі знайти відповіді. Москалі, які були тоді, такими лишилися досі. «Сьогодні ви почуєте, як багато з них захоплюються чудотворними наслідками слів імператора, і всі пишаються цими наслідками й ані один не шкодує засобів осягнення їх. Слово імператора є творче, кажуть вони. Так, воно оживляє каміння, але при цьому вбиває людей. Не зважаючи на це дрібненьке застереження, всі вони горді з того, що можуть мені сказати: «Ви бачите, у вас сперечаються три роки щодо засобів перебудови театральної зали, а в нас імператор за один рік відбудовує найбільший у світі палац». І ця дитяча їхня перемога не здається їм занадто дорого оплаченою смерттю кількох тисяч бідних робітників, жертв імператорської фантазії, що стає однією з національних гордощів. А все жтаки я, француз, вбачаю в цьому лише нелюдський педантизм. Але ані одного голосу протесту не було проти оргій абсолютної володарности від одного до другого кінця цієї величезної імперії.»

На погляд Кюстіна, збентеженого цим тріумфом абсолютизму, всі москалі, великі та малі, упоєні рабством. У Петербурзі, поза Зимовим Палацем, Кюстін звернув увагу на старий Михайлівський палац:

«Якщо в Росії мовчать люди, то промовляє каміння і то жалібним голосом. Я не дивуюся тому, що москаліі бояться та нехтують своїми старими будовами: це свідки їхньої історії, яку здебільшого вони хотіли б забути. Коли я відкрив його чорні переходи, глибокі канали, важезні мости, пустельні подвір’я цього понурого палацу, я запитався про його назву і ця назва мимоволі нагадала катастрофу, яка привела Олександра на трон; одразу всі подробиці мрячної сцени, якою закінчилося царювання Павла I-го, представились моїй уяві».

Кілька дальших сторінок де Кюстін присвячує вбивству Павла I-го. Це також мусило бути однією із зайвих причин тодішнього великого обурення в урядовім Петербурзі після появи цієї книги. Бо нагадування про це вбивство могло тільки дратувати москалів, які замовчували цю подію дуже дбайливо понад одне століття. Коли після революції в 1905 році вийшов середнєшкільний підручник історії Росії професора С. Ф. Платонова із згадкою про це вбивство, то міністерство освіти незабаром схаменулось та наказало виключити з ужитку цей підручник, зрештою, традиційно патріотичний.

Нерівний брук на вулицях столиці, безліч блощиць у готелі, сірі й виснажені обличчя солдатів, яких обкрадали інтенданти, обідране простолюдця, убога природа болотняної Інгрії, пригноблюючі історичні спогади, — все це докладно зазначує невтомний мандрівник-маркіз.

Все це вічна, незмінна Росія «Малют, Іванов, Романових та Джуґашвілі». Тому зовсім не дивно, що видана тому 115 років книга де Кюстіна викликає й сьогодні, як і тоді стільки обурення, гніву та протестів з боку москалів.

Хіба ось тут нижченаведені рядки з книги Кюстіна не вражають актуальною свіжістю й сьогодні?

«У Росії засада деспотизму завади функціонує з математичною суворістю, а вислідом цієї крайньої послідовносте є крайнє пригноблення. Коли ви бачите цей суворий наслідок незламної політики, ви обурюєтесь і з жахом запитуєте, звідки походить те, в чому є так мало людяносте в ділах людини. Але тремтіти — це не значить погоджуватися: не можна нехтувати тим, чого боїтеся.

Споглядаючи на Петербург та роздумуючи над жахливістю існування цього гранітного табору, можна сумніватися щодо Божого милосердя, можна стогнати, блюзнірствувати, але не можна нудитися. В цьому є незрозуміла таємниця, але разом з тим дивна велич.

Деспотизм так організований, як тут, стає невичерпним предметом спостережень та міркувань. Ця велетенська імперія, що раптом постає переді мною на схід від Європи, тієї Європи, де суспільства терплять на зубожіння кожної визнаної влади, — ця імперія робить на мене враження повстання з мертвих. Мені здається, що я перебуваю серед нації Старого Заповіту, і я спиняюсь з жахом, змішаним з цікавістю, перед лабами допотопної потвори».

Так само сторінки книжки де Кюстіна, присвячені кріпацтву селян, нагадують сучасність з її колхозами, агромістами і т. п. Досить часто згадує Кюстін про криваві селянські розрухи, навіть повстання, наприклад:

«Недавно в однім далекім селі, де почалася пожежа, селяни, незадоволені зі свого пана за його сваволю, скористалися безладдям, яке вони може й самі спричинили, щоб ухопити свого ворога, тобто свого пана, посадили його на кіл та засмажили на вогні пожежі».

Здається такі випадки трапляються частіше й тепер, хоч Еренбурги із Заславськими про це у «Правді» не пишуть.

А ще кілька міркувань де Кюстіна на цілком сучасну тему: «Чим більше я придивляюсь до Росії, тим більше розумію я імператора, коли він забороняє росіянам подорожувати й робить труднощі для приїзду чужинців. Політичний режим у Росії не витримав би двадцяти років вільного сполучення із Заходом Європи. Не слухайте белькотань росіян: вони приймають поліцію та страх за основи суспільності. На їхній погляд бути дисциплінованим — це бути цивілізованим».

Як це нагадує сучасність, наприклад, з промовами Вишенського.

Перший том книги де Кюстін закінчує такими зауваженнями:

«Перед цією подорожжю мої ідеї про деспотизм були породжені студіями, які я зробив над суспільністю австрійською та прусською. Я не знав, що ті держави є деспотичні лише по імені та що звичаї там служать для поліпшення установ; я казав собі: «Там, деспотично ведені народи мені здавалися найщасливішими людьми на світі, деспотизм злагіднений м’якістю звичаїв не е таким обридливим явищем, як про це нам кажуть наші філософи; я не знав, що таке зустріч з абсолютним правлінням та нацією рабів».

Саме в Росії слід студіювати жахливе сполучення європейського духу та знання з азіатським генієм. Я це сполучення вважаю тим більше небезпечним, що воно може довго тривати, бо амбіції та страх породжують тут мовчання. Це примусове мовчання витворює тишу цвинтаря, зовнішній лад, що міцніший та жахливіший, ніж анархія. Через те я кажу вам це вдруге, що хвороба, яку воно спричиняє, здається вічною».

Кюстін знаходить тут ряд вражаючих подібностей між Францією та Росією (брак соціальної ієрархії; в одній та другій країні маса людей невдоволена… Отже, під необмеженим деспотизмом люди подратовані, збентежені, як за республіки…) та різниці між ними є:

«Мусимо зробити одне заеадниче застереження для виявлення різниці між соціальним станом цих двох країн. У Франції революційна тиранія є проминаючим злом. В Росії тиранія деспотизму є перманентною революцією».

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s